Фото: Журналіст
В рамках Міжнародного форуму української молоді діаспори «Київ 2018» відбулась зустріч з відомим українським видавцем та письменником Віталієм Капрановим. Кореспондент «Журналіста» поспілкувався з письменником. Про презентацію книги із історії України та історії церкви, їх особливості, про те, наскільки важливо проводити збори молоді з різних країн, українців за походженням, але які живуть за кордоном та про те, що таке незалежність, в сприйнятті письменника, читайте в матеріалі.
Друзі, незалежність – це жити власним розумом на власній землі. Це основне і хочеться побажати, щоб ми чітко розуміли цей посил. І щоб кожен будував таку країну, як він хоче передусім у себе вдома. Якщо у тебе вдома така країна, яку ти хочеш, то значить невдовзі вона буде скрізь такою, як ти хочеш. Тобто незалежність – це наша з вами домашня справа. Україна будується у кожного з нас у себе вдома, у себе і під’їзді, у себе в громаді, у себе на вулиці. Тому, вітаючи вас з цим святом, хочеться побажати, щоб ми зробили Україну такою, як ми хочемо.
– Сьогодні особлива подія: під час форуму Молоді Діаспори Ви презентуєте книгу. Розкажіть, будь ласка, детальніше, що за книги Ви презентуєте, і чому Ви взяли участь у форумі.
- У форумі нас запросили взяти участь організатори. Можливо, зіграло роль те, що ми жили десять років у діаспорі у Москві. Ми знаємо, що це таке і що потрібно людям, які живуть там. І саме тому книжки, які ми випускаємо, це такий український світ, який завжди можна взяти з собою. Почну з книжки з історії України. Якщо ми чуємо «Історія України», то ми уявляємо п’ятнадцять томів Михайла Грушевського. Це книжка зовсім не така, це вся історія України від Трипілля до 1991 року. Це книжка ілюстрована, з картинками, з коміксами, з мапами. Тож на кожному рівні сприйняття, кожен вік тут може знайти своє. Діти починають з коміксів, батьки їм можуть показати на мапі. От, наприклад, портрет головного героя. Короткий текст. Тобто від шести років і до ста шести. Це аудиторія людей, які дуже швидко можуть познайомитися з історією України. Це дуже важливо, особливо, коли дитина та її батьки живуть у діаспорі. Тому що ти живеш під пресом того інформаційного простору. А тут конкретний, скажімо так, підручник, концентрована українська історія в одній книзі. До речі, ця книга уже п’ять років бестселер в Україні. Насправді, проблема з усвідомленням історичним у всіх одна – ми всі випускники радянських шкіл, тому історія України для нас це щось абстрактне. Теперішня книга – це історія нашої церкви. Відразу відповідаю на питання: нашої – це якої? Це тої, що Володимир колись заснував. З неї потім пішли і католицька, і православна і київського патріархату, і московського, і автокефальна. Все це – діти Володимирова хрещення. Тому тут розповідається про всю нашу церкву, починаючи з хрещення, за тим самим принципом. Книжка з історії церкви – це не щось нудне. Це книжка, яка розповідає і коміксами про головні події, і про головних героїв, які робили історію нашої церкви, і, відповідно, про те, що відбувалося. Чітко, зрозуміло покликана розвіяти цю пітьму, яка оточує історію церкви, на чому базуються всі спекуляції. Бо Володимир хрестив Київ, а патріархат у нас чомусь Московський, а тут ще якісь греко-католики, а тут ще автокефальна. Тут, в цій каламутній воді ловлять рибку наші вороги. Книга робить воду прозорою, ми всі бачимо чітко хто, де і як, яким чином наша сьогоднішня церква стосується Володимира. Книжка не нудна. Бо історія церква це не тільки «що один єпископ сказав іншому». Історія церкви – це інтриги, війни, винаходи, бо саме церква стала місцем, де винайшли, точніше, впровадили друк. Саме історія церкви – це історія літератури. Історія церкви – це й історія шкільництва, бо Ярослав Мудрий вперше звелів священикам навчати дітей. Першою людиною, яка відкрила в Києві обсерваторію, яка привезла сюди телескоп, теж був священик. Тож історія церкви – це дуже цікава та велика частина нашої культури, а не «хто там в церкві кому молиться». Таким чином, ці книжки складають, я би назвав це, «сам собі українець». Україна для чайників. Такий набір треба завжди тримати біля дітей, біля себе, бо кожен з нас щось завжди забуває, треба піддивитися. І завдяки якому наші діти, незалежно від того, де вони ростуть обов’язково виростуть українцями.
– Як Ви вважаєте, такі заходи, як форум, приїзд сюди молоді з різних країн, українців за походженням, але які живуть за кордоном, чи важливо це зараз, в нашому сьогоденні?
- Як людина, яка десять років прожила в діаспорі, я міркую на цю тему не абстрактно. Ми теж були на формах українських в Києві. Той заряд, який ти отримуєш тут, люди, з якими ти можеш спілкуватися тут, це неоціненна річ. З таких форумів ти повертаєшся туди, де ти живеш, зовсім іншою людиною, інакше зарядженою. Крім того, встановлюються горизонтальні зв’язки. Ми досі маємо зв’язок з людьми, з якими ми познайомились в 1992-93 роках в Києві на таких «здибанках». Україна – це не територія, обмежена парканом. Україна – це передусім інформаційний та культурний простір. Життя ми налагодимо, якщо Україна буде поміж нами. Там, де зібрались три українця, там і Україна.
Подписывайтесь на telegram-канал journalist.today
