Замдиректора Охоронної археологічної служби України: В археології гостро стоїть проблема недостатньої комунікації (ВІДЕО)

35

Фото: з відкритих джерел

Про археологію як науку, її значення, про особливості археологічного дослідження пам’яток, про те наскільки важливо зберігати матеріали старовини та які проблеми маємо в Україні, розповів археолог, спеціаліст з історії ранніх слов’ян, заступник директора Охоронної археологічної служби України Антон Панікарський.

Археологія як наука не може бути регіональною, локальною, національною

Археологія – не така вже й давня наука – адже існує близько 200 років, проте за цей час сформувались різні течії та школи. Як до цього прийшли? Звичайно ж, через накопичення знань. Зацікавленість старовиною, колекціонування в Європі призвело до того, що оформилась певна галузь, яка пов’язана в першу чергу із історією. Це в контексті гуманітарних знань мається на увазі. Але не менше археологія послуговується методами інших наук (в першу чергу природничих). Важливо розуміти, що археологія як наука не може бути регіональною, локальною, національною. Хоча ми знаємо періоди, до прикладу, коли історія розвивалась на базі національної самосвідомості, самоідентифікації. Але тим не менше, археологія знаходиться поза кордонами, поза межами, тому що ми досліджуємо ті явища, які побутували в набагато давніші часи, до того ж, фактично, охоплюючи період починаючи від появи людини і до початку ХХ ст.
Зараз є питання до того, що вважати археологією, тобто де вона закінчується. Врешті решт, грубо кажучи, це все, що знаходиться в землі як результат діяльності людини – це і є археологія. Тут ми маємо справу не тільки із знаряддями праці, речами побуту, прикрасами тощо, тобто із знахідками, речами, які ми можемо бачити, але й з тими висновками, на яких базується знання про давню історію, про життя давніх людей, які пов’язані саме з контекстом – як вони жили. Це і поселення, і могильники, і кургани, тобто різні категорії і явища давнього життя, які так чи інакше відображені в матеріалі. І в цьому плані дійсно не хотілося б відокремлювати українську та європейську археологію від світової. Тому що вся ця галузь, вся ця наука вона єдина. Нам варто усвідомлювати, що і українська археологія є частиною світової. І розуміти, що українські дослідники нічим не гірші за іноземних колег, і ми маємо про що розповісти закордонним колегам, і, безумовно, маємо чому в них повчитись. Нам важливо розуміти, як тим, хто хоче долучитись до європейського соціуму, що неможна ставити бар’єрів, і вивчати археологічні матеріали виключно регіонально, без загального контексту.

Завдання та соціальна значимість археології

Напевно, не правильно буде говорити, про археологію як об’єднуючий фактор. Адже ми маємо багато прикладів, коли ідентифікуються якісь національні питання, розмаїття в плані життя країни. Тому одне із завдань археології – донести до суспільства, що кордони багато в чому умовні. Але поряд з цим, археологія допомагає вирішувати питання – чому склались певні області, регіони…адже фактично цей поділ закладено тисячами років.
Говорити про завдання археології можна в контексті гуманітарної науки, оскільки все обертається навколо світу людини, суспільних відносин. Важливо розуміти виховну мету археології, освітню.
Крім того, важливим є значення археології у формуванні дозвілля громадян. Сучасна людина відчуває потяг, зацікавленість предметами старовини. І тут постає питання, яким чином пояснити це все людям, дати можливість дізнатись ту інформацію, попит на яку є сьогодні в громадян під впливом не в останню чергу фільмів, книг…Ось це питання. Відповідно, люди відвідують музеї, дивляться на артефакти, відвідують заповідники, скансени (ска́нсен — етнографічний комплекс — музей просто неба, музей-село. Загальна назва пішла від комплексу, що розташований на острові Юргорден (швед. Djurgården) у Стокгольмі – ред.), де бачать реконструкції, беруть участь в майстер-класах. Вони мають потребу, в силу допитливості, розуміти як жили їх предки, психологічний аспект обумовлює зацікавленість людини старовиною. В Європейських країнах є цілий туристичний напрямок з цього приводу. Це дійсно потужне явище, яке базується саме на археологічному знанні. І в даному ключі Україні є ще над чим працювати. До того ж, крім освітнього, виховного, наукового аспекту, розвиток вказаного напрямку ще й комерційно обґрунтований.

Археологам, щоб повноцінно дослідити пам’ятку, фактично треба її зруйнувати

Археологам для того, щоб вивчити археологічну пам’ятку, фактично потрібно зруйнувати об’єкт. Є звичайно методи і не руйнівні, але вони не дозволяють дослідити пам’ятку повноцінно. Це, до прикладу, використання сканерів, сучасна геофізика, методами якої археологи послуговуються активно останні 20 років. Але дослідити певні об’єкти – залишки стародавніх поселень, або могильників, ми можемо лише послуговуючись руйнівними методами. В нас все, що пов’язано з дослідженням – пов’язано з землею. Відповідно, маємо заглибитись і дослідити територію, послуговуючись встановленими методологічними основами. Безумовно, пам’ятка у даному випадку руйнується, знищується після вивчення. Але виявляються речі, які заслуговують на консервацію, музеєфікацію. Це те, що для нас особливо важливо. Це і архітектура, і речі, які експозиційні – рештки згорілих поселень, наприклад, що дозволяє не уявляти як то все було, а демонструвати унаочнено.
Зберігаючи археологічні знахідки, наукові осередки не можуть існувати відірвано
Тут в першу чергу питання з матеріальними рештками діяльності людини. Важливо правильно все зафіксувати, аби надалі правильно все передати для науковців, для аналізу. Рештки потрапляють потім до музею – і зберігається у фондах та експозиції. На цьому етапі важливо розуміти для чого це робиться. Так, ми здобуваємо певні речі у процесі досліджень, щось з цього є атрактивним, виразним (наприклад якийсь посуд красивий, прикраси), а є багато масового матеріалу (який в більшій мірі важливий саме для науковців), який зберігається у фондах. В Україні є проблема в тому, що немає стандартів, належних умов для зберігання. В нас відбувається так, що якщо дослідження проводяться в певному регіоні і якщо там є музей, то речі передаються в регіональний музей. Але далеко не всюди є такі осередки. Крім того, там, де вони є, часто існують різні вимоги, оскільки немає уніфікації. І часто музейні робітники дещо відірвані від цього.
Але ситуація полягає в тому, що археологія вона багатопланова в тому сенсі, що археологів в Україні небагато, але є потужні центри досліджень, заповідники, і, звісно музеї, які мають бути взаємопов’язані. На превеликий жаль, між нами часто немає якоїсь узгодженості. Кожна установа має в своєму статуті, в своїх правилах певні вимоги, як це зберігати, як це демонструвати.
Якісь правила складалися ще в радянському союзі, якісь з’явились за останні 25 років. Нам не треба безоглядно копіювати досвід з-за кордону, в нас є свої певні напрацювання, теж хороші, але немає платформи для того, щоб ці всі речі обговорювати і якимось чином їх впроваджувати і розуміти, що це єдиний процес. І археологам, і музейникам треба діяти спільно. Ми підходимо до того, що склалась проблема комунікації і координації.
Тож, якщо підсумувати, у нас склалась система, коли є провідна установа, котра займається археологією – Інститут археології Національної Академії Наук, але в цьому процесі включені й інші структури – університети, науково-дослідні центри, заповідники, музеї, і ми повинні розуміти, що нам треба працювати спільно, бо наука не може існувати відірвано в тому, чи іншому осередку.

Сьогодні маємо досить безсистемну ситуацію із публікацією археологічних матеріалів

Складаються особистісні та інституціональні стосунки співробітництва. Але треба розуміти, що в цьому сенсі має бути відпрацьована політика. Часто співпраця обмежується приїздом закордонних фахівців до нас, або наші вчені їдуть туди і це виглядає досить безсистемно. Наш досвід нічим не гірший закордонного. Тут знов питання комунікації, знання мов, спільного написання грантів. Українські археологи на фоні загальноєвропейського контексту мають виглядати як самодостатні. Звичайно брак фінансування – то є проблема. Мала б бути державна зацікавленість, розуміння, що без археології не буде повної картини історії давнини. Але тим не менше треба обмінюватися студентами, відправляти на стажування, більше писати, створювати репозиторій (репозито́рій (англ. repository) — спеціальний сервер, на якому зберігається і з якого можна завантажити програмне забезпечення – ред.) наших робіт, щоби ті питання, які пов’язані з аудитом – з вимірюванням якості діяльності археологів як науковців були на належному рівні. Має бути створено державну платформу, аби показувати нашу базу. А так виходить, що наразі виходять збірки, виходять публікації безсистемно. В цьому плані Україні, звісно варто запозичити досвід іноземних колег. Тому що на даний момент маємо досить хаотичну ситуацію.

На сьогодні в археології маємо кілька серйозних проблем

На сьогодні ми маємо ряд проблем у галузі, які потребують вирішення. В першу чергу, це освітня проблема – брак кадрів, адже мало що мотивує випускників вузів залишатись в галузі. Крім того, є серйозні проблеми, що пов’язані з впровадженням законодавства, з дисонансом, який часом виникає. Крім того, є проблема з «чорною археологією».
Разом з тим, необхідно доносити до населення важливість археологічних досліджень. Так, час від часу проводяться заходи в археологічних музеях, проходять Дні науки, в рамках яких спеціалісти намагаються показати «живу історію». Та в даному напрямку варто розвиватись далі, розвиваючи як науку так і підвищуючи рівень обізнаності населення.

Подписывайтесь на telegram-канал journalist.today