Фото: прес-служба Національної філармонії України
Історію музики можна побачити, як якийсь текст, а не як «набір» не зв’язаних між собою феноменів і явищ. Саме інтелектуальні концертні програми, де завжди є своя логіка, – особливість творчого підходу і стилю київського піаніста Антонія Баришевського.
Для тих, хто не знає, відзначимо: Баришевський – лауреат понад двадцять музичних конкурсів, один з яких – Міжнародний конкурс імені Артура Рубінштейна.
Що, здавалося б, об’єднує німецького романтика Йоганнеса Брамса, угорця Белу Бартока, угорсько-австрійського авангардиста Дьйордя Лігеті, Ігоря Стравінського, яскравого представника символізму в музиці Олександра Скрябіна, француженку Лілі Буланже і нашого сучасника, киянина Святослава Луньова? Спочатку ідея була в тому, щоб представити якийсь «фрагмент» музичної історії та постмодерністські коментарі до неї. Принцип музичного коментаря лежить в основі фортепіанного циклу Луньова «Мардонги» (алюзія до однойменного псевдонаукового стьобу міфотворця Віктора Пелевіна про якийсь духовний труп всередині нас, який виступає метафорою вшанування «життя після смерті»).
«Ця програма вибудувана на діалозі, або зіткненні поколінь, різних естетик. Це, з одного боку, пізній романтизм (опус 116 Брамса), модерн (Барток і його послідовник Лігеті, рання творчість Стравінського), а з іншого – те, що було на межі цих речей (останній фортепіанний опус Скрябіна, салонно-декадентні п’єси Лілі Буланже) і за межею (постмодерністські коментарі Луньова)», – коментує Баришевський.
Подписывайтесь на telegram-канал journalist.today
