Львів’янка, бізнес-тренер, коуч, підприємець, яка вже 23 роки в продажах, перший україномовний бізнес-консультант в інтернеті, автор 3-х профільних книг та чотирьох відеокурсів, експерт з переговорів, мандрівниця (відвідала понад 40 країн) Людмила Калабуха в студії інформаційного агенства «Журналіст» розповіла про тернистий шлях свого становлення, поділилась кількома лайфхаками про те, як стати брендом в інтернеті без реклами і технічних знань; як провести самопрезентацію, котра приносить гроші, онлайн і офлайн, про те, як вчасно та грамотно сказати «НІ» на непотрібні пропозиції; як зберігати «бойовий дух» в переговорах, коли все проти вас. Крім того, бізнес-тренер поділилась інформацією, що таке «синдром інстаграм», в чому специфіка сучасних переговорів по телефону, чи є таке поняття як «секрет успіху» та як за допомогою тільки соцмереж ще до видання зробити книгу бестселером. А для любителів подорожей Людмила Калабуха розповіла кілька історій, які привезла з собою з-за кордону.

Бізнес-тренер: Я росла в такій сім’ї, де я була б останньою людиною у світі, яка вголос говорила б слово «гроші»

– Розкажіть, як у Вас це все починалось. Бізнес – це шлях, який обрали першопочатково?

– Ви знаєте, друзі, я росла в такій сім’ї, де я була б останньою людиною у світі, яка вголос говорила б слово «гроші», і остання людина в світі, яка займалась би підприємництвом. Моя мама була театральним критиком. Це зараз театральних критиків всі знають, інтернетна епоха, їх показують по телебаченню, а в 70-80 роки ХХ ст., це фактично був «сірий кардинал» нашого шоу-бізнесу. Друзі нашого дому, люди серед яких я виросла – Богдан Ступка, Володимир Висоцький, Роман Віктюк…
Мій тато був дослідником творчості Леонардо да Вінчі. Я росла серед книг та інтелектуальних розмов, і слово «гроші», було щось таке, про що немає думати інтелігентна людина того часу. Все змінилося в 1990-ті роки, коли мої батьки залишились без роботи. В театр тоді не ходили, кіно не знімали, творчістю Леонардо да Вінчі не цікавились, і наша родина залишилась без засобів на існування. Мені підвищену стипендію, студентки-відмінниці, теж ніхто не платив. На всіх роботах, на які я влаштовувалась, повторювався один сценарій: мені казали, що немає грошей, немає чим платити. Зарплати не платили, але так хвалили, казали, що я прекрасна… Навіть на телебаченні, коли мене запросили бути телеведучою модної програми львівського програми «Муз-гарбуз» мені обіцяли зарплату $25. Це були на 1990-ті роки шалені гроші. Я відпрацювала чотири тижні, мені видали $4 (це була вартість двох снікерсів). На мої слова, що я не можу працювати без грошей, мені сказали: «Вас по телевізору безкоштовно показують, а Ви за це ще гроші хочете». Так закінчилася в 1990-ті моя кар’єра телезірки, щоб початися через 20 років в ролі визнаного експерта по продажу та переговорах, щоб я почала розказувати про свій досвід.
Моя подруга, кандидат філософських наук, в 1990-х робила різні вироби з бісеру (мова про жіночі прикраси – ред.) і якось сказала мені: «Ти вчишся на філологічному факультеті, там багато дівчат, йди – спробуй продати». Уявіть собі мій стан, коли мені сказали «іди продай». Мені було так соромно, я ховалася у Львівському університеті за колони, мені здавалося, що викладачі, які друзі моїх батьків, це побачать, і буде страшна ганьба. Але на той час то була єдина можливість, коли я додому могла принести «живу» копійку. А в нас була просто страшна фінансова ситуація. Ще й моя мама захворіла на рак, і потрібно було дуже дороге лікування.
Та як не дивно, вироби з бісеру пішли, і коли кожна студентка з нашого факультету купила собі по браслету, сережках і намисту, то виникла необхідність як би я зараз сказала, в якості тренера – масштабувати бізнес – розширювати ринок.
Інтернету тоді не було, фактично, я ще вчилась у майже радянські часи, і це вважалось «видумка буржуазних лжевчених». Це зараз в нас в Instagram – запостив фоточку, написав ціну, і сиди чекай, коли до тебе прийдуть клієнти, а тоді я вийшла на вулиці Львова і пройшла пішки фактично мільйонне місто. Я заходила в усі двері, бари, ресторани, магазини, державні установи пропонуючи купити свої вироби з бісеру. Мене виганяли, казали: «Вам тут не базар». Я плакала… Але це був той момент, коли ти маєш додому принести гроші за будь-яку ціну. І коли ставлять в такі умови, людина може все. Зараз я, обертаючись назад, думаю, як я це змогла? І я розумію, що людина дійсно може все. Тепер я розумію: те, що я робила, називалось «холодний візит» і «холодний дзвінок». Тепер я експерт і розказую, як це сталося.
І ось так, як в кіно, людині без грошей, без зв’язків, мені вдалось стати співвласником трьох бізнесів. Перший – продаж виробів з бісеру, перетворився у ювелірний бізнес. Другий бізнес – консалтинговий, я бізнес-консультант і бізнес-тренер. І третій, наш з чоловіком спільний, акваріумний бізнес – ми встановлюємо акваріуми, розводимо риб, заселяємо їх у ці акваріуми, обслуговуємо їх. Агресивно захоплюємо ринок Західної України і не тільки (посміхається – ред.).
Ось так, ставши підприємцем від біди, я перетворила це на мистецтво і стала кращою у своїй сфері. І тепер про свій досвід розказую людям. От чому в мене немає конкурентів? – Тому що мої клієнти, мої замовники пам’ятають мене дівчинкою, як я заходила в двері, віталася, була така мила, пропонувала оту свою біжутерію. Вони бачать, який шлях я пройшла, і чому я дійсно як практик можу навчити людей.

Нема ні сексу, ні хорошої роботи – винен Instagram та Facebook

– Можете поділитись кількома секретами? До прикладу, якщо я хочу створити свій бренд, що мені для цього потрібно робити, чи є якийсь універсальний алгоритм?

– В наш час це зробити значно легше, ніж у свій час це робила я, тому що зараз у нас є неймовірний інструмент під назвою «соцмережі». Зараз нас цікавлять дві соцмережі, які дуже потужно розвиваються – це є Facebook та Instagram. Мене вражає, як можна такий безцінний ресурс «зливати», вибачте друзі, на якусь дурню, коли там можна заробляти гроші? Про це я детально написала у своїй книзі, яка стала українським бестселером, і яка номінована на «Кращу книгу України 2017 року». Мені пишуть люди, що ця книжка змінила їхнє життя. Так от, я тут написала цілу главу під назвою «На нас усі їздять? У всьому винні Instagram та Facebook». Цікаво, що коли я подавала рукопису видавництво, ця глава мала назву «Нема ні сексу, ні хорошої роботи – винен Instagram та Facebook». Але у видавництві сказали, що не можуть в серйозну книжку дати главу з такою назвою, і дали наступну – «На нас усі їздять? У всьому винні Instagram та Facebook». Але всередині залишилось так, як є.
Отже, соціальні мережі – це безцінний ресурс. Що треба робити? – Транслювати власний бренд через соцмережі. Є два канали комунікацій в нас: з нашими потенційними клієнтами (це офлайнівське спілкування), і, звісно, це онлайн, зокрема через соцмережі. Звернімо увагу на «портрет» користувача тих соцмереж. Що ви можете сказати про Instagram, які там люди? Так, середній вік до 30 років, це молода аудиторія, переважно жіноча, молода аудиторія, яка сприймає світ візуально. Якщо говорити про Facebook, то Україна на одному з перших місць у світі по кількості і якості користувачів Facebook. А Західна Україна, на першому місці… Що я бачу в людей? По-перше, абсолютно не серйозний підпис профіля, на аватарці котик або Адріано Челентано…Друзі, соцмережі це потужний рекламний канал вашого бренду і бізнесу, приведіть це в порядок. Ми маємо використовувати соцмережі для просування власного бренду саме таким, яким ми хочемо бути в очах людей. Постити щось професійне, наприклад раз на тиждень, щоб люди бачили, що ви експерт – якісь поради, якісь події вашого професійного життя, якась ваша особиста історія, щоб людині було цікаво за Вами спостерігати. І, що важливо, тільки в позитивному ключі, щоб всім захотілось стати частиною життя успішної людини.

«Синдром Instagram»: що це і як його позбавитись

– Днями я почула термін «синдром Instagram», що це таке і чи дійсно можемо про це говорити?

– Це надзвичайно цікава річ. Після успіху моєї книги «Почніть говорити «Ні» мене завалили листами, і я почала писати її продовження, половину вже написала. Вирішила назвати цю книжку «Я маю право бути собою», і, власне, «синдрому Instagram» там присвячена ціла глава. Отже, продовжуємо тему соцмереж. Що відбувається, що я чую від своїх читачів, від учасників тренінгів, учасників консультацій? «Всі ми там «сидимо», це частина нашого життя і ми бачимо, що інші люди, начитавшись Калабухи, постять тільки щось позитивне». Таке враження, що наші друзі мандрують далекими країнами, що вони всі позвільнялись з роботи, і тепер вони вільні художники, роблять, що хочуть, що всі читають всі нові книжки, ходять на всі прем’єри фільмів, ходять до залу «качатися», харчуються виключно здоровою їжею, а люди тільки сидять і думають, що їхнє життя проходить повз. Ось це психологи назвали «синдромом Instagram». Люди починають порівнювати своє життя з тим, яке транслюють інші через соцмережі. Друзі, я вас закликаю бути реалістами. Перше, не треба думати, що життя тих людей, які транслюють тільки його позитивний бік, таке ж безхмарне, і в них не буває головного болю, болю живота, неслухняних дітей, провалів у бізнесі. Просто люди мудро роблять і цього не транслюють. А друге – хто вам заважає це транслювати через свої ресурси. От таким чином я рекомендую позбавлятися від «синдрому Instagram» – перетворіть свої ресурси на такий же гламур, адже будь-яку історію можна розказати так, що вона буде або сумною, або історією перемоги.

Чи можна вести бізнес у нашій країні, якщо Ви не експерт по неможливому?

– Вже кілька разів в розмові Ви згадували книгу. Розкажіть про книжку «Почніть говорити «Ні», про історію її створення. Про що вона. І, якщо існує універсальний лайфхак «як сказати «ні», коли на тебе тиснуть» – поділіться ним.

– Про історію створення книги – це, взагалі, унікальна річ. Мені дуже багато ставлять запитань, як так вийшло, що я написала свою першу книжку і вона «вибухнула». Я дуже багато пишу, багато друкуюсь, і це є найавторитетніші бізнес-ресурси України. Крім того, щось для душі веселе я пишу у власних соцмережах. Уявіть собі, в Києві літом, півроку тому, о пів на дванадцяту ночі, я отримую листа. Відкриваю лист, він від Тернопільського видавництва «Мандрівець». Пише мені заступник директора з маркетингу: «Людмило, Ви так цікаво пишете, у Вас такі цікаві статті. Напишіть для нас, будь ласка, книжку, а ми її видамо.» А я пишу: «Я не сплю, дзвоніть!» І о дванадцятій годині ночі між нами відбувся діалог. Я кажу: «Я з задоволенням, але на яку тему»? Вона відповіла, що з тематикою можу визначитись сама, але її потрібно написати за 30 днів. «Як це за 30 днів? Не можна написати нормальну серйозну книжку за 30 днів». Вона мені відповідає: «Ви ж підприємець, ви знаєте як працювати з форс-мажорами, з тим, як постачальники підводять, як можна вести бізнес у нашій країні, якщо Ви не експерт по неможливому? Ми у Вас віримо, Людмило, Ви напишете».

І тут почалося в мене шалене письменництво. А чому саме 30 днів, тому що потрібно було зверстати, вичитати, надрукувати і представити на Львівському форумі видавців, а це настільки престижний майданчик для авторів. І я вирішила: що ж, хіба я не напишу? Я думала, що літо, може якесь затишшя, в мене буде менше роботи, менше тренінгів, менше клієнтів. Нічого подібного – навала. Я писала в замітках на телефоні, на серветках в кафе. Тільки якусь історію бачила навколо – я відразу все нотувала. Більше того, я кинула клич в соцмережі. Сказала: «Друзі, я пишу книжку про те, як почати говорити «ні». Я вирішила, що це буде саме ця тема, яку потрібно висвітлити. Попросила надсилати мені свої історії коли люди сказали «ні», і це змінило їх життя, коли вони відстояли свої кордони, або не сказали «ні» і дуже про це шкодують, і які наслідки цього.
Зі всього світу мені на Facebook полетіли історії українців, які живуть в Ірландії, Бельгії, Україні. Це були такі історії, що я навіть не знала які вибирати, і найкращі я помістила у цю книжку. Тож, люди, які читають, кажуть, що таке враження, що це все про них.
Книжку я здала вчасно, вчасно ми її надрукували, ми її видали, і вона просто «вибухнула» на Львівському форумі видавців. Людей, які прийшли на мою презентацію було вдвічі більше, ніж можна було розмістити у приміщенні. Мене ще запитують, як ти змогла зробити, ще на етапі написання, твоя книжка стала бестселером? А я кажу, що, власне, за допомогою соцмереж. Коли я книжку закінчила, я написала: «Друзі, я закінчила книжку. І я вас дуже прошу, допоможіть мені вибрати фотографію на обкладинку». І запостила дві фотографії. За дві години, в мене було 6 тис. коментарів.
Я дуже багато виступаю на форумах, як експерт з органічного просування проектів в інтернеті. Органічно – це те, що без грошей. По факту, я нічого не зробила, просто, напевно, те що я транслюю світу, і як я це транслюю, людям цікаве, вони хочуть бути частиною цього.
В мене були презентації в 11 містах України, з тими самими аншлагами, без копійки на рекламу й просування. Люди приходили й казали, як добре, що ви це фото взяли на обкладинку, ми за неї голосували. Це книжка, яка стала народним брендом ще на етапі свого написання. От чому я й кажу, друзі, у нас є неймовірні можливості, які потрібно просто брати і правильно використовувати.

Як сказати «ні», якщо на тебе тиснуть

– То як, власне, вчасно і грамотно сказати «ні»?

– Тут я зібрала 200 практичних прикладів і різних історій, як так чи інакше, у будь-яких життєвих ситуаціях бути собою. Треба сказати «ні» не тільки якимось конкретним людям, окремим пропозиціям, а треба сказати «ні» ліні, стресу. У мене є ціла глава, як сказати «ні» свекрусі, як сказати «ні» балакучому клієнту, тобто я даю детальні інструкції, як це зробити. А головне, друзі, Ви маєте зрозуміти, що Ви маєте право на те, щоб комусь сказати «ні», бо з цим найбільше у людей проблем.
Я зібрала 5 причин чому люди не можуть сказати «ні» коли їх нагло використовують, коли ними маніпулюють. Перше – наше виховання. Нас усіх виховували як хлопчиків та дівчат з порядної родини, нас вчили бути ввічливими, комфортними для інших, зручними, чемними, ніколи нікого не засмучувати, а всі люди цим дуже прекрасно користуються. І виглядає так, ніби їх цього не вчили, а вчили тільки нас, і вони безсоромно заходять за наші кордони і нас використовують. Перше, що потрібно зробити, це визнати і сказати собі, що я маю на це право. Друге, люди дуже бояться перестати подобатись. От їм здається, що якщо вони комусь відмовлять, їх перестануть любити, вони втратять частину своєї популярності. Друзі, ми маємо право комусь не подобатись, і завжди, які б Ви не були розпрекрасні, знайдуться люди, яким ви будете не такі, навіть, якщо ви будете безкоштовно все їм віддавати. З цього народилась ціла глава в моїй книзі «Як сказати «ні» тролям в соцмережах». Люди дуже бояться, що якщо сказати іншим «ні», то вони дуже образяться, і виникає почуття провини. Також це припиняємо і говоримо «ні». І тому, щоб ви мали результат з нашої розмови, одне універсальне правило – отак просто й кажіть: «У мене є правило: коли мені поступає якась пропозиція, яка мені не цікава, не вигідна, не подобається, або мені не подобається ця людина, я про це й кажу». Коли цю просту річ ви засвоїте у своєму спілкуванні, життя набуде неймовірних барв. І люди чують, що ви відмовляєте не конкретно їм, не у конкретній ситуації, а ви просто декларуєте свою життєву позицію.

Мама чоловіка йде в комплекті з ним

– Ви й про свекруху згадали, розкажіть, як правильно говорити «ні» в цій ситуації, і в чому ця ситуація особлива і прописана окремо?

– В першу чергу, свекруха – частина життя вашого чоловіка, і треба розуміти, я кажу як людина, яка вийшла заміж на 21-й день знайомства зі своїм майбутнім чоловіком і живе з ним у шлюбі 22 роки. Ми маємо розуміти, що мама чоловіка йде в комплекті з ним, подобається вам це чи ні, але це частина й вашого життя. Вона його знає все-одно більше, ніж скільки Ви. І декілька таких простих порад: – окремо жити, в будь яких випадках, без компромісів. Але буває так, що в силу якихось причин, певний час з нею жити, і виникають певні проблеми, то потрібно їх озвучити, сказати «ні» мовчанню, образам, й досягти примирення.

Чи існує сценарій успішної ділової зустрічі

– Давайте останній лайфхак на сьогодні. Про ділові зустрічі скажімо. Чи існує сценарій успішної ділової зустрічі.

– Отже, алгоритм ділової зустрічі. По-перше, потрібно заходити, як впевнений діловий партнер. Що ми бачимо, як люди заходять у двері? З самих перших секунд спілкування вони ставлять себе на щабель нижче. Виглядає це наступним чином: невеличка шпарина між дверима і стіною, в неї просувається ніс людини, і вона говорить: «Вибачте. Добрий день! Можна зайти?» Повторюю, що ділові зустрічі як правило, призначені. Вас чекають, вам призначений час. Алгоритм від Калабухи – три рази енергійно постукати у двері. Далі повністю зайшли у двері, закрили їх за собою, видихнули повітря, і тільки після цього почали щось говорити. Ви відразу задекларували себе як серйозний партнер переговорів. Візитку давати варто не в кінці зустрічі, а на початку. Дуже простий момент. Ви прийшли, хвилюєтесь, можете забути, як звати співрозмовника. А так Ви даєте свою візитку, а він Вам свою. По-друге, ми запускаємо за допомогою таких-от невеличких моментів в спілкуванні базовий механізм обміну і він діє на всіх нас підсвідомо. Тобто, якщо ми на початку нашого спілкування даємо візитку, а не в кінці, людина відчуває потребу або нам дати свою візитку, або бути більш прихильною. Таким чином, ви отримаєте певний такий ресурсний момент для того, щоб ці переговори пройшли успішно. Ну і третє, що потрібно сказати, обов’язково і для ділових зустрічей, і дзвінків, потрібно собі дуже чітко уявляти ціль, з якою ви дзвоните або приходите. Що я чую, що я бачу? Я питаю на тренінгах у людей: «Ви дзвоните людині перший раз, яка ваша ціль»? Чую: «Ми дзвонимо, щоб познайомитись, щоб розказати, що ми такі є, щоб нагадати про себе». Я ж кажу, що це не ціль, це – жах. Ціль будь-якого дзвінка або ділової зустрічі – дія клієнта. Тобто, ваша ціль, щоб людина по той бік телефону або в кабінеті зробила певну дію. Яку вона може зробити дію? Домовитись про наступну зустріч, конкретний день, конкретна година, попередні домовленості, щоб вона переглянула ваші прайси, і Ви через три дні їй передзвонили, і вона сказала своє рішення.

Бізнес-тренер: Якщо Ви не будете вірити, в те що Ви говорите, то Вам не повірить ніхто

– Як включить бойовий дух? От ідуть переговори, але відчуваєш, що щось іде наче не так, треба ж якось впливати на ситуацію. Як це зробити?

– Я про це пишу цілу главу у своїй книжці. По-перше, потрібно, знову ж таки, дуже чітко уявляти ціль, для чого Ви це робите. Тоді людина, яка сидить перед вами, це буде не ворог, а людина, яка допомагає вам здійснити цю ціль, Ви будете її любити. По-друге, вірити в себе і вірити в продукт. Дуже важливий момент в бізнес-переговорах, переговорах по продажах, і сюди ж відноситься влаштування на роботу. Давайте будемо реалістами. Ми влаштовуємось на роботу, щоб заробляти певні гроші. І тому, що означає віра в продукт? Ви самі продукт, якщо Ви йдете на роботу. Якщо Ви не вірите, що заслуговуєте на ту суму, яку просите за ту роботу, яку ви будете робити – вам її і не дадуть. Якщо Ви не вірите, що сума яку Ви просите за свій продукт, дійсно відповідає якості даного продукту, то Вам її не дадуть. Що я бачу? Прекрасний менеджер розказує про якийсь продукт, розхвалює його, і клієнт запитує, скільки він коштує. Відповідь сказав і злякався. Ця людина продала себе, як експерта? Ні! Ця людина продала цінність даного продукту? Ні. Отже, сума, яку ви озвучуєте, або за свої послуги, або вартість продукту, якого продаєте, це така сама характеристика того продукту, як кількість сторінок у книжці, колір, розмір, виробник. Якщо Ви не будете вірити, в те що Ви говорите, то Вам не повірить ніхто. Все починається з нас, і не треба звинувачувати час, обставини, країну. Тільки ми відповідальні за своє життя, тільки ми робимо його таким яке воно є.

Подорож в Бразилію – один із найекстремальніших спогадів мого життя, і Бог милував – ми звідти врятувались

– Крім того, що ви успішний бізнес-тренер, я знаю, у Вас доволі насичене життя у плані подорожей. У скількох країнах Ви побували?

– 40 країн я відвідала. А цього року весною побувала Марокко, досліджувала Сахару і загублені міста. А восени поїду в Японію. Це країна, де майбутнє вже наступило. І я дуже хочу побувати в майбутньому, зробити подорож в часі, щоб повернутися, як мандрівник з майбутнього.

– Розкажіть про досвід. 40 країн за вашими плечима, які з них зачепили найбільше? В яких екзотичних країнах Ви побували?

– Я була в 4 країнах Південної Америки, це – Бразилія, Аргентина, Парагвай, Перу. В Бразилії, як могли, уникали, але все-таки потрапили в бразильські кримінальні райони. Це один із найекстремальніших спогадів мого життя, і Бог милував – ми звідти врятувались.
Там є такі райони, де немає державної влади, туди не заходить армія, там немає поліції, люди живуть в шалашах, наметах, і це завжди осередки криміналу і наркотрафіку. І ось ми вирішили в Бразилії поїхати подивитись в останній день якусь цікаву незвичну пам’ятку. Сідаємо в автобус і люди на нас так дивляться, ніби ми не те щось робимо, приїжджаємо, а там трущоби, абсолютно безлюдна дорога, з обох боків смітники. І таке відчуття помилки, що ми не те щось робимо, але ще не розуміємо що саме. І тут ми бачимо, що з тих пагорбів-смітників починають з’являтись голови людей. На повній швидкості, не зупиняючись, пролітає машина повз нас, де сидять три бразильці.
Отже, друзі, лайфхак від Калабухи, коли ви їдете в Південну Америку, зокрема в Бразилію, найголовніше слово, яке вам треба вивчити, яке врятує ваше життя, і не один раз – peligro, що означає небезпека. І ось ці бразильці, починають португальською мовою нам кричати «небезпека».
А з нами був один толмач, який спеціально для подорожей в Бразилії вивчив португальську мову. І він переклав, що вони кажуть: «Ви випадково потрапили в кримінальні райони, тікайте звідси, як тільки можете, тут небезпечно, вас ніхто ніколи не знайде, і що з вами станеться таке, що нам страшно навіть пояснити». І після цих слів втекли. Тут ми бачимо, що люди з тих смітників починають на нас наступати, і немає куди діватись. У цей момент Бог посилає нам таксі, а нас четверо. Він не зупиняється, бо розуміє, що кримінальний район, а ми кидаємось буквально на капот. Він на повній швидкості відкриває нам двері, ми заскакуємо в машину і переїжджаємо у нормальний район.
А в цивілізованих районах поліція на конях, велосипедах, гелікоптерах, для порівняння.
Надзвичайно вразила мене країна Ісландія. Ми жили в наметах, а це країна, де дуже холодно. Були ми там літом, але там все одно дуже холодно. Квитки, як правило, щоб було дешевше, купляються за пів року, або й за рік. Інтернет лякав страшними снігопадами, вітрами, холодом, дощем, не дивлячись, що то було літо. Але я перед поїздкою в Ісландію прочитала все, що можна було про цю країну прочитати. І я натрапила на дуже цікаву статтю одного російського дослідника староісландської мови і легенд (сміється – ред.). Він писав, що ельфи в Ісландії живуть, і не потрібно це сприймати іронічно, міфічно, це просто частина їхнього життя. І обов’язково, щоб ельфи не відторгли тебе і максимально тобі допомагали під час мандрівки Ісландією, потрібно зробити певну низку кроків. Зокрема, як тільки Ви з літаку підлітаєте до Ісландії, треба подумки сказати таку фразу: «Вітаю тебе прихований народе!», – і тоді ельфи це сприймуть дуже позитивно, що ти з ними привітався. По-друге, якщо ти заходиш у якийсь ліс, треба обов’язково попросити дозволу в ельфів у цей ліс зайти. Я попередила про все це своїх друзів, і відбувались просто неймовірні речі. Попри всі прогнози, 2 тижні, поки ми були в Ісландії, стояла аномальна тепла, сонячна погода. Ніхто не міг пояснити, як таке могло статись – ні інтернет, ні місцеві мешканці. За 20 років перший раз була така погода. І нічим іншим, як моєю дружбою з ельфами, пояснити цього не можу.

– Місцеві вразили чимось?

– Однозначно. Так як Ісландія довгий час була в історичній та географічній ізоляції. Всі місцеві жителі, всі 320 тис., переродичались. Всі високі і блондини. І коли п’ята офіціантка вийшла така сама, як і перших чотири, я зрозуміла, що вони не близнючки. Ще вразили тим, що в них дуже багато розлучень, а так як людей мало, то не можна «бити горщики на смерть», і в них такі собі високі відносини, вони дружать, в них ті самі друзі, родичі. Вони не можуть собі дозволити розсваритись «на смерть». Декілька років тому в Ісландії був відмінений закон про те, що діти з 12 років примусово мають працювати. Але він був відмінений офіційно, ніби як в боротьбі за права дітей, але не офіційно він залишився. І на усіх заправках, в усіх магазинах, супермаркетах працюють діти з 12 років. При тому в них якщо канікули, то вони не їдуть в якісь табори, а вони працюють, в них так прийнято.

Людмила Калабуха: Кращого місця ніж рідний дім на планеті не існує

– Де найбільш райське місце для Вас?
– Ви знаєте, там де я живу, в Винниках, під Львовом. Це неймовірна місцина, неймовірної краси. І де б я не була, де б не мандрувала, я розумію, що кращого місця, ніж рідний дім, на планеті не існує.

– Розкажіть про свої плани. Що чекати від Вас найближчим часом?

– В першу чергу, я планую цього року представити і видати нову книгу, що буде продовженням цієї і буде називатись «Я маю право бути собою». Друзі, надсилайте свої історії мені на Facebook, додавайтесь до мене в друзі. Я з великою цікавістю розгляну все, що Ви мені надішлете – і найцікавіші, найжиттєвіші обставини, коли все було проти вас (люди, обставини), а Ви змогли все це подолати і стати собою – я обов’язково вставлю в свою книжку. Подорожі, мільйон планів, якихось проектів. Живу на повні груди.

– Що Вас надихає?
– Все, що я роблю. Мене надихає спілкування з людьми, подорожі. В мене прекрасна родина, прекрасна дочка, робота, про яку можна тільки мріяти, країна, яку я безкінечно люблю. Як можна бути не щасливим? Як можна не надихатись?

Автор: Ліна Дорошенко