Фото: Журналіст
Український музикант і композитор, який об’єднує в своїй музиці джаз, український фольклор і академічну музику Олександр Саратський розповів кореспонденту «Журналіста» про свою творчість, головні напрямки своєї роботи. Про те, де музикант черпає натхнення, наскільки багатогранною є діяльність Саратського, як вдається поєднувати в своїх творах різні жанри. Про те, як і чому музикант почав займатися джазової обробкою фольклору. А також про те, як обробка пісні музиканта зазвучала у всесвітньо відомому Карнегі-хол у виконанні Антоніо Бразильєро Джонсона і про прийдешній концерт «Джазові фантазії з камератою».
– Розкажіть, будь ласка, про головні напрямки своєї роботи сьогодні. Чим ви займаєтеся в творчому напрямку, над якими проектами працюєте?
- Мене постійно хочуть поставити в якісь рамки: джаз, фольклор, академічна музика… Але суть в тому, що я як раз і не формат. Мені цікаві і джазові традиції, які проявляються в моїй творчості, і свінг, і ритм, і гармонія, і імпровізація, і академічні традиції з усіма атрибутами академічної музики, і фольклор український… І ось ця сполука далеких напрямків в музиці мені цікава. Коли я з’єдную все це – виходить, що я не формат. Я і джазовий, і академічний музикант, і людина, яка все життя працює з українським фольклором, точніше не тільки українським, а й грузинським, єврейським, і навіть китайським і індійським фольклором.
– Дуже цікавим напрямком у вашій творчості є джазові обробки народних пісень. Як давно працюєте в цьому напрямку?
- По-моєму Михайло Глінка сказав, що музику пише народ, а ми її тільки аранжуємо. Справа в тому, що українську народну пісню і фольклор дуже люблю як людина, яка народилася в Україні і живу в Україні. Ця музика мене оточує. А музика мені вся світова подобається, причому найрізноманітніших напрямків. Я люблю Баха, Моцарта, Бетховена, джаз, heavy metal навіть люблю. Римський-Корсаков сказав, що немає поганих жанрів, є погані музиканти. Я перефразую цю фразу, і скажу, що немає поганих напрямків, а є погана музика. Суть від цього не змінюється. Спочатку я займався виключно академічною музикою, але в якийсь момент я захопився джазом, який виник в американській культурі на початку ХХ століття. Ми говоримо про те, що американці класно грають джаз, і я його дуже люблю, слухаю, вивчаю, викладаю, писав диплом про джаз, коли навчався в Ленінградській консерваторії, і писав рідкісний на той час диплом, адже мені дозволили писати про сучасний джаз. Закономірно, коли я почав грати джаз я намагався наслідувати кращі зразки американської музики, сучасної музики. Це мій улюблений Чик Коріа – сучасний піаніст старшого покоління. Я обожнюю цю музику. Джаз – це свобода, імпровізація, інша традиція, що відрізняється від академічної музики. Ні гірше, ні краще, вона інша.
Але оскільки я не американець, я хотів створити щось своє. А шлях цей пройшли багато музикантів. Для того щоб створити щось своє, потрібно створити щось нове, цікаве. Американці не знають український фольклор, а я знаю, так як я тут народився і виріс. Відповідно, я зайнявся цими обробками.
Академічна освіта на мені теж позначається. Для мене немає кордону – мовляв, це класика, це імпровізація (пишу фортепіанний концерт, у оркестру є ноти, я граю по чистому листочку, у мене там тільки позначки, відцифрування і кілька нот теми і все…, тобто це імпровізація). Так я став займатися обробками українських пісень. Я не можу порахувати скільки їх у мене вже є – 200, 300 … 500. Є у мене і дві збірки «Цвіте терен». Було перше видання збірки, потім друге, третє, четверте видання. Я написав другу частину цієї збірки. ЇЇ грають по всій Україні і за кордоном – в Америці, Казахстані і навіть Китаї. Я знаю, що її грали публічно. Крім того, робив обробки для симфонічного оркестру, для камерного оркестру, з Ніною Матвієнко (це наш фольклорист номер один) багато працював, і вона мені подарувала унікальні записи, обробки яких я зробив. І для струнного квартету, і для джаз-оркестру, і для біг-бенду, і для симфонічного оркестру.
Крім цього, мені цікава народна творчість інших народів – єврейські, грузинські обробки я робив. Я робив обробки китайських пісень. І індійську я зробив одну або дві обробки. Але все-ж у відсотковому відношенні – 99 відсотків – це українські пісні.
– Що Вас надихає?
- Не знаю. На це питання немає відповіді. Я не ходжу під місяцем, що не вигадую якихось розумних виразів обличчя і не ходжу по кімнаті туди-сюди. Я сідаю за стіл або за інструмент і пишу. Кожен по-різному називає ЦЕ …. Звідки ВОНО йде? Один називає це «космос», інший «Бог», третій ще щось. Не важливо, насправді, як воно називається. Тут головне робота. А Всевишній він дає можливість кожній людині займатися творчістю. Але зрозуміло, що треба багато працювати. Іноді це кров, піт і сльози. Але через це треба пройти. Це непомітна частина роботи, люди адже бачать вже результат. І в цьому весь кайф.
– Над якими проектами Ви працюєте зараз?
- Створіння музики – це нескінченний процес. Коли я був студентом Київського музичного училища імені Глієра – у мене був педагог Валерій Подвала і він сказав мені одну фразу, яка мені запам’яталася на все життя: «Якщо ви можете НЕ писати (музику – ред.) – не пишіть!». Мабуть, я не можу не писати. Тому композиція на першому місці. Крім того, я викладаю в єдиній в Україні вечірній музичній школі №1 імені Стеценка, де можуть вчиться не тільки діти, а й дорослі люди.
КУрім того, я викладаю і в Музичній національної академії імені Чайковського (Консерваторії). Також я граю, адже я піаніст. Граю в різних проектах. Це може бути і «Два +» – мій класичний джазовий проект. Він останні кілька років називається «СтараБанда» (напівтворчій, напівкомерційний проект). Ми граємо на фестивалях, а андеграунді, в клубах якихось або на кооперативах. Але основне все ж – це композиція, концертування. Я пишу багато аранжувань на замовлення, а це багато часу займає. Адже для того, щоб написати партитуру для симфонічного оркестру на 2-3 секунди повного звучання, можна витратити добу, а то й більше. Там, де паузи – там просто – палички поставив і все. Тому, ця робота – дуже важка, оскільки емоційне напруження дуже велике, і вона непомітна. Але потім дивишся на результат – і класно.
– Де вас можна почути найближчим часом?
- Запрошення бувають час від часу. Іноді вони бувають спонтанні, несподівані. Я кілька разів їздив у тур по Україні, я був за кордоном: в Барселоні, Лісабоні, в Празі. Брав участь в фестивалях. Ще я колись брав участь в рок-групі. Але теж писав симфонію для рок-групи. У Прибалтиці був, СРСР об’їздив. А зараз з такими сучасними проектами я більше в Україні і планую зробити великий тур. Швидше за все, що він буде не в 2018, а в 2019 році. Я буду в багатьох містах грати з місцевими симфонічними оркестрами.
– Ви згадували про важливість педагогічної діяльності у Вашому житті. Розкажіть про народження Олександра Саратського-педагога?
- Спочатку, років 30 тому, коли я тільки починав займатися педагогічною діяльністю, вірніше, коли мені говорили «тобі треба піти викладати». Я відповідав щось на кшталт «Я – викладати??!! …». А зараз педагогічна діяльність у мене стоїть майже на першому плані, після композиції природно. Мені дуже подобається. Я люблю, тому що я вкладаю своє вміння, знання, душу, серце. І коли бачу результат (а він є завжди), настрій піднімається. Учні проявляють до мене інтерес, ми спілкуємося, коли я підслуховую і випадково чую, що я «класний педагог», мені це дуже приємно. Я іноді виходжу на сцену зі своїми учнями. Я організував в школі естрадно-симфонічний оркестр і для них пишу спеціально. Адже їм треба навчиться слухати один одного, тому що гра однієї людини, це одна справа. А гра колективна – це зовсім інше.
«Совкова» школа – вона з одного боку прекрасна школа, яка виховала не одне покоління геніїв, але вона була налаштована на те, щоб кожна людина гналася за галочками, ось на конкурсі, фестивалі учень виступив і все. Західна школа – вона трошки відрізняється, люди там дуже часто музичать самодіяльно, це свого роду аматорське музикування. Вони займаються в школі не для того, щоб стати великим скрипалем, симфоністом або трубачем. Вони просто хочуть долучитися до музики, вони не претендують на якусь роль, і вчитель знає заздалегідь, що він не готує майбутню зірку або соліста філармонії, а він готує гармонійно розвинену нормальну людину. І у вечірній школі я якраз займаюся ось цим. Люди отримують задоволення від того, що вони музикують. А я отримую задоволення від того, що вони отримують задоволення.
Про Саратського, як композитора, педагога і музиканта, і про його творчі плани дивіться в сюжеті «Журналіста».
Подписывайтесь на telegram-канал journalist.today
