З 22 по 26 травня в Києві на території Мистецького Арсеналу пройшов IX Міжнародний фестиваль «Книжковий Арсенал». Ветеранський намет, поставлений прямо посеред подвір’я, де продавали військову літературу, створив неабиякий ажіотаж серед відвідувачів. Кореспондентка «Журналіста» Ярослава Матвєєнко взяла інтерв’ю в учасників цього непересічного проекту.
З автором книг «Піхота» і «Піхота-2» Мартіном Брестом розмовляли в третій день Книжкового арсеналу. Ініціатор проекту Ветеранського намету ставив амбітну мету: тисяча проданих книг і на той момент вона була досягнута. Про те, що в підсумку буде продана 4261 книга, а через місяць під час книжкового фестивалю Book space в Дніпрі ще 1007 книг, поки тільки мріялося.
Мартіне, очікували такого ажіотажу з Ветеранським наметом?
Сподівався, але не очікував. Якщо говорити про продажі книг (у нас 87 найменувань і 60 з гаком авторів), ніхто з нас не продавець. Я в минулому айтішник. Ми вперше беремо участь в подібному заході, і ми поняття не мали, який буде до нас інтерес, і чи буде він взагалі. В результаті, швидше за все, в перший день Книжкового арсеналу ми були рекордсменами з продажів, вчора теж продажі були хороші. Плюс в тому, що ми окрема локація, і навколо нас досить пусто. До нас можна підходити з двох сторін і одночасно в наметі спокійно вибирати книги можуть десять осіб. Місце розташування відіграє велику роль, саме тому ми просили Арсенал про місце на вулиці. Ми пішли свідомо на всі мінуси: встановлення, зберігання книг, які ми закриваємо плівкою на ніч, залежність від погоди.
Ветеранський намет спрямований на тих авторів, які написали і видали книги, а далі потрапили в інформаційний вакуум. Цей проект для тих письменників, у яких немає великого медіа простору.
Поділіться дитячими літературними спогадами. Що читаєте,читали? Улюблені книги і автори, герої?
Пригодницькі книги: від Шерлока Холмса до «Капітана Блада». Ми всі на них зростали. Я родом з Горлівки, це літературна столиця Східної України, там були сильні книжкові секції, виходило кілька газет. Це була культурна столиця Донбасу. Я завжди любив читати. Першу книгу прочитав років у шість: «Денис Давидов», читав по складах, сидячи на черешні. Дочитав, потім перевернув і знову почав читати спочатку. Улюблені автори усі ті, які писали пригодницькі романи: Вільям Дефо, Рафаель Сабатіні. Пізніше Еріх Марія Ремарк, який вразив мене до глибини душі. А потім улюблених авторів не стало, ти переходиш на книги, а не авторів. Книги читав запоєм, а авторів не запам’ятовував. Фантастика подобається. Нещодавно прочитав думку, з якою згоден: «Для того, щоб нація розвивалася, її діти повинні читати наукову фантастику». Нещодавно закінчив перечитувати сто п’ятнадцятий раз «Вони були смагляві й золотоокі» Рея Бредбері. Ця книга завжди мене приводить у чудовий стан духу. На даний момент нічого не читаю.
Яку книгу колег порадите почитати? Яка книга вразила?
«Вовче» Кості Чабали. Я не очікував, що ця людина напише книгу, і напише її українською мовою, так як він взагалі татарин і говорить російською. Я не очікував, що він напише її такою. При тому, що він писав вірші, ще під час війни на териконі. Для мене це найбільш вражаюча і несподівана книжка. До речі, Костя єдиний хто не задовбував мене з бажанням написати книгу і порадою, як це зробити. Він вчинив правильно: спочатку написав, а потім прийшов за підказкою, що, як і куди далі. Написання книги – це не душі прекрасні пориви, це системна робота. Потрібно усвідомлювати, що це довше, ніж на півгодини. Для цього потрібно організувати своє життя так, щоб у тебе з’явився час, відкинути якісь інші моменти. Наприклад, менше спати. Люди думають, що написати книгу це просто. Звичайно, це не брили вернути, і не будувати ракетний двигун, але це системна робота. І люди, які можуть системно почати і закінчити, у мене викликають величезну повагу незалежно від їх літературних якостей.
Були б Ваші книги, якби не війна?
І постів на фейсбуці не було б, не було б любові до написання, до відображення своїх внутрішніх думок, життя взагалі де-небудь, якби не війна. Я почав писати в перший день мого призову в фейсбуці. Перший пост набрав 150 лайків, для мене це було у 30 разів більше, ніж зазвичай. Другий пост вже зібрав 250 лайків. Я тоді написав, чому я пішов в армію, і навіщо я пішов в армію, це два різні питання. Коли лайків було вже 800, 3 тисячі, я реально думав, що популярний чувак. Я – зірка, у якого 3-4 тисячі фоловерів. Зараз у мене 45 тисяч. Я зрозумів, що зоряною хворобою перехворів ще в учебці. Помітив, що в постах, де більше істинного мене, насправді, ніколи не набирають багато лайків.
Як думаєте, що зачепило людей-читачів? Правда?Чому такий відгук?
Не впевнений, що це тому, що це правда. Я пояснюю це цілком механічним процесом. Я потрапив до армії в 2015 році, коли основна інформаційна частина армії – це фейсбук. Перша в історії війна, яка відображена в соціальних мережах, не журналістами. 90% інформації йде з соціальних мереж від самих бійців, волонтерів. Наше командування не змогло відрегулювати цей процес, так як мобілізованих так не довернеш. Мої пости на фейсбук з’явилися тоді, коли досить популярні блогери, наприклад, позивний Маршал, або вже йшли з армії, або писали менше. Тому доріжка була вже второваною. Люди бачили, що хлопчик служить в армії, спостерігали за технічними сторонами і деталями, що я роблю в учебці, як я їду на війну. Вийшло як шоу за склом, життя онлайн. Їм стало цікаво і вони стали підписуватися. Плюс я ніколи не приховував своєї позиції, я з Донбасу і люблю свою батьківщину, так само як і не люблю багато іншого. По-третє, я завжди писав так, як я відчуваю.
Про що Ваші книги?
Про кохання. Про піхоту. І про командира. Друга книга може вважатися окремою. Але технічно вона продовження першої.
Багато матеріалу не увійшло в книгу?
Для того, щоб переказати 9 місяців, потрібно дев’ять місяців. Описано приблизно 25 днів плюс ще кілька випадків у вигляді оповідань.
Про що була б книга, якби не війна?
Як і практично будь-якій іншій людині, мені колись хотілося написати книгу. Але це не йшло далі «Ой, я напишу книгу і стану відомим письменником». Коли я став старшим, моє життя стало складатися не так, як мені мріялося в дитинстві. Я зрозумів, що моїх зірок ніколи не буде, і вітрила шхуни капітана Блада ніколи не відкриються, я не зійду на Кіліманджаро, не відкрию нові землі і не полечу в космос. Наші зірки – це будинок, сім’я, дитина, ти пішов туди, заробив грошей. У мене була хороша робота, нормальна зарплата, міг міняти машини. До 30-ти ти розумієш, що якщо ти зараз не організував своє життя, повну того, чого ти хотів, то, в принципі, вже і все, братан, скоро 35, а потім і 40. Все, що було, це твоє, більше не буде нічого. Саме в момент, коли ти розумієш, що в твоєму житті не буде ніяких зірок, вітрил капітана Блада, плескоту весел вночі біля шлюпки, абордажного бою і всього іншого, ти йдеш в армію і починається те, для чого ти жив усі ці 35 років. Починається звіздець. Ти розумієш, що ти вперше в житті живеш по-справжньому. Якщо ти смієшся, то так, що в тебе болить все, якщо плачеш, то до межі, якщо б’єшся, то до останнього. Ти живеш тут, в цьому моменті. Це була наповнена частина мого життя. У мене потім більше ніколи не було відчуття наповненості, що я відчуваю кожну клітинку свого організму. А ще на війні ти зустрічаєш найкращих людей на Землі.
Змінився світогляд після написання та видання книги?
Після книги – ні. Після армії – так. Моя книжка – це продовження моєї армії, а може і не продовження, а те, що в мені варилося весь цей час. Це паралельний процес, просто зараз воно знайшло вихід, а те знайшло вихід тоді.
З написанням книги чи змінилися Ви як читач?
Ніяк не змінився. Хіба що бачу свої помилки в чужих книжках. Наприклад, що я також неправильно побудував фразу. Більше звертаю увагу на технічні моменти, якість паперу, наприклад. Я завжди ненавидів книжки з м’якою обкладинкою. Починаєш розуміти, що таке хороша якість книги, а що таке досить хороша якість книги.
Який відгук читача найбільше запам’ятався, торкнув або навпаки розізлив?
Від вояків дуже часто чую: «Братан, я наче був у себе, у своєму підрозділі». Мені вдалося описати типову піхоту зразка нашої війни. Коли книга вийшла, мене просто засипали проханнями подарувати її і люди, яких я знаю, і люди, яких я не знаю. В особисті повідомлення на фейсбуці мені написала одна жінка з Сєвєродонецька. Виявилося, вона вчителька, її дочка і чоловік загинули, одна виховує двох дітей. Розповіла, що на мою книгу вона відкладала по 50 гривень 5 місяців. З цього моменту, коли мене просили подарувати книгу, я просто посилав. Всього з усіх тиражів книг подарував 10 (з 10 тисяч примірників). Другу книгу я надіслав цій жінці у подарунок. Подарунок книги – це її знецінення.
Плануєте наступну книжку?
«Піхота-3» точно буде. Можливо, буде не про мене коханого, але буде. Чому ні, я люблю писати, мені це подобається. В армії я звик планувати на дуже короткий час. Я хочу і вірю в себе достатньо, щоб зрозуміти, що я можу написати.
Як би Ви поставилися до екранізації Вашої книги?
Дуже добре поставився б. Моя мрія – написати сценарій на основі моєї книги, а може і зовсім новий.
Лейтмотив цього проекту феномен ветеранської української літератури – в чому він для Вас?
У правдивості. Адже через п’ять-десять років виявиться, що нас там не було. Ім’я української піхоти повинно залишитися в титрах цієї війни – фраза, якою я завершую всі презентації.
Фото Ярослава Матвєєнко
Серію інтерв’ю з учасниками проекту #ВетНамет читайте за посиланням
Подписывайтесь на telegram-канал journalist.today
