«Працювати хотів на український народ, а не на чийсь рейтинг», – так прокоментував своє рішення про звільнення з тодішнього з міністерства у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України Антон Колумбет. «Журналіст» поспілкувався із відомим громадським діячем, ветераном, підприємцем та політиком. Ми поцікавилися у співрозмовника його думкою про ветеранський рух в Україні, його роботою у міністерстві, а також – чим він займається зараз.
З початком війни на сході України Антон Колумбет пішов добровольцем до лав ЗСУ. Після демобілізації став соціальним підприємцем та громадським діячем, захищаючи інтереси ветеранів АТО. У грудні 2015 року Київська Міська Спілка Ветеранів АТО увійшла до Ради Ветеранів при КМДА. Антон Колумбет був делегований у Раду Ветеранів, як представник Києва.
– Наскільки в Україні консолідований ветеранський рух? Як він змінився за 6 років війни?
– Я не вважаю себе героїчним оборонцем теренів України. Так склалося, я виконав свій конституційний обов’язок. Справжні герої ті, хто там (на фронті) зараз перебуває. Ветеранська спільнота відчуває нерозривний зв’язок зі Збройними силами України. Відбувається, так би мовити, постійна ротація, тобто люди укладають контракти. Відбувається певне зародження руху, певної верстви населення, я би сказав: армія і ветерани — це майже одне й те саме.
Відповідаючи на запитання, чи консолідований ветеранський рух, я змушений сказати, що ні. Українці взагалі складно об’єднуються у рухи та ініціативи, тому що завжди є якісь амбіції чи образи один на одного, є політична складова. Ветеранська спільнота це профільна спільнота, а у профільної спільноти завжди різні погляди на політичні процеси, але це нормально. Цей процес іде. І я щиро вірю в те, що у майбутньому за умови появи лідерів, які здатні усвідомити необхідність домовлятися заради України, або появи спільного ворога, це теж сильно консолідує, тому у майбутньому ми консолідуємося, поки цей процес триває.
28 листопада 2018-го в Україні створено Міністерство у справах ветеранів. У вересні 2019-го його об’єднали з Міністерством із питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб в одну установу (МінветТОТ). 25 вересня 2019 року Антон Колумбет був призначений першим заступником міністра у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України. Сучасну назву Міністерству у справах ветеранів повернули 11 березня 2020 року зі скасуванням об’єднання двох відомств.
– Наскільки ефективно працює Міністерство у справах ветеранів України?
– Я ніколи не хотів бути державним службовцем, я до цієї посади не відносився як до преференції, ніякого бенефіту там немає. Це такий самий стіл, стілець. Це напівмертва структура, яка системно реформувалася, яка спочатку була недореформована з Державної служби у справах ветеранів. Потім туди об’єднали міністерство тимчасово окупованих територій, і нам дісталася структура, де є 270 вакансій, майже нема людей на робочих місцях, тому що всі позвільнялися через ці постійні реформи, які блокують роботу і так далі. Але ми прийшли крутою командою. Секрет роботи цієї команди був простий — її підтримала сама ветеранська спільнота. Тобто ми були тими людьми, яких самі ветерани делегували, сказали: «Ми вам довіряємо, ми вам делегуємо певні повноваження , ідіть і працюйте заради нас». І, в принципі, все, що робили ми, було погоджено самою ветеранською спільнотою. Тому що є Громадська рада, обрана електронним рейтинговим голосуванням. Тобто це не так, як завжди, ініціативна група, це були люди, за яких проголосували самі ветерани, це їхні уповноважені представники. І ми з ветеранами радилися, робили те, чого вимагав від нас громадський сектор. На моє глибоке переконання, будь-який центральний орган виконавчої влади, щоб стати успішним, має просто робити те, що йому радять дієві, справжні громадські активісти. Оскільки ми всі з громадського сектору прийшли на посади, то ми продовжували ту саму діяльність.
Відповідаючи на питання, що ми встигли, а що ні, насправді ми не встигли майже нічого. Це правда. Ми, грубо, були на роботі пів року, і ця системна реформа уряду сильно нам заважала. Задумів у нас було чимало, вони усі були викладені у програмі діяльності тодішнього уряду Олексія Гончарука, там були чіткі дедлайни і так далі. Що встигли, те встигли. З того, чим найбільше пишаюся я, проекти якими я керував, це надання статусу учасника бойових дій бійцям добровольчих підрозділів, це іпотечна програма. Як ми протягували пільгове іпотечне кредитування… Зрозуміло, що зараз можуть сказати, що результати – лише 200 мільйонів бУло виділено, але йшлося про те, щоб довести вищому керівництву країни, що цей інструмент є фінансово ефективним, що там немає корупції, що це працює. Що шлях не в обіцянці чогось безкоштовного, як зараз, за нинішнім законодавством, і не у видачі цього, тому що це неможливо у країні з ринковою економікою забезпечити усіх безкоштовними квартирами, як написано в законі «Про статус ветерана». Ми говорили про альтернативні шляхи і демонстрували їх. От іпотека – це шлях, співфінансування держави та самого ветерана це шлях. В принципі, усі наші політики втілилися в новий закон «Про статус ветерана», який ми писали пів року великими зусиллями спільно з громадськими активістами, родинами загиблих і деякими депутатами. Зараз доля цього закону не дуже приємна, тому що якщо немає лобістів у законодавчої ініціативи, то вона вмирає. Я вже зрозумів.
4 березня 2020-го парламент відправив уряд Олексія Гончарука у відставку. Колумбет висловив незгоду зі звільненням Оксани Коляди через, на його думку, політичну вмотивованість (вона єдина не підтримала позицію влади по звинуваченню відомих добровольців та волонтерів у вбивстві Павла Шеремета) та подав у відставку.
– Чому Ви пішли з міністерства?
– Коли звільняли весь уряд, за процедурою, якщо звільняють міністра, то мають звільнятися усіх заступники. Нас усіх (заступників Оксани Василівни Коляди) викликали в Офіс президента України, але це людина (Оксана Коляда), яка запросила мене у свою команду. У мне є певне розуміння порядності. Я не розумію як можна залишатися заради якогось крісла. Непафосно не скажеш, але є елементарна людська гідність, якщо людина тебе запрошує на роботу, довіряє тобі, а потім її звільняють, то навіть якщо вона каже «залишайся», це вже твоя власна відповідальність. І я питав, чому так сталося, у чому причина звільнення? Неефективність? Корумпованість? Мені сказали, що все нормально. «Ви всі маєте залишитися». Логіка, якщо ми всі маємо залишитися, отже з нами все добре. Тоді навіщо звільняти міністра? Просто тому, що хтось хоче шоу продемонструвати по телевізору? І от коли до мене це дійшло, і я зрозумів, що просто не хочу брати участь у цьому цирку. Це людські долі. Ми працювали, ми старалися, у нас було певне бачення, а тепер заради того, щоб у телеефірі сказати «Я змінив уряд», ми все маємо кинути і побігти? Тому я вирішив, що більше не хочу займатися роботою в уряді. І не жалкую про це рішення. Те, що я бачу зараз, наприклад, провалили голосування за другу програму дій уряду, і я розумію, що знову у вересні-жовтні перед місцевими виборами знову усіх звільнять просто, щоб заради рейтингу. Тобто з політичних міркувань, а не через питання неефективності. Я працювати хотів на український народ, я не хотів працювати на чийсь рейтинг.
Наприкінці квітня 2018 року Антон Колумбет став одним із співзасновників політичної партії «ДЕМОКРАТИЧНА СОКИРА», яка була офіційно зареєстрована в травні 2019 року.
– Чому Ви долучилися до політичної партії «ДЕМОКРАТИЧНА СОКИРА»? Головним інструментом діяльності спільнота вважає тролінг. Чому такий формат і наскільки він є вдалим?
– Долучився я ще на етапі створення, тому що цю ініціативу створювали розумні люди. Це ті блогери на Facebook, яких я особисто читав. Ще тоді я не був з ними близько знайомий, але програмні засади партії я поділяв, коли я побачив проект програми партії (вільне володіння зброєю, легалізація секс-роботи, легалізація медичного канабісу), тобто праволіберальні цінності, а при цьому я побачив просту дихотомію, хто є ворог, а хто є союзник, є чіткість, що ми країна, яка потерпає від російської збройної агресії, відповідно будь-які політичні сили, які потакають – це колаборанти, а будь-які політичні сили, які борються проти цього – це гідні політичні сили, навіть якщо є політичні розбіжності, з ними можна комунікувати. От це мене зачепило, і я подумав, що це та політична сила, у якій мені б хотілося перебувати. А щодо способів донесення, розумієте, коли у тебе нема ресурсу у вигляді телеканалу (ми ж розуміємо, що вибори робить телевізор), то можна довго битися головою об стіну, але все одно люди приходять додому з роботи, вмикають серіал «Свати» і вони обрали Володимира Зеленського, обрали депутата від «Слуги народу» на парламентських виборах, не знаючи його прізвища. Якщо в тебе нема телевізору, тобі треба шукати способи донести свою позицію до широкого суспільства. Це означає – медіа, а медіа не бере сіру картинку, яку нікому не цікаво дивитися. Відповідно, ми прийняли рішення, що ми хочемо говорити з не серйозним обличчям про серйозні речі. Натомість політики старої формації роблять навпаки. Нас не цікавить прихід до влади шляхом звичних політичних технологій: вишиванка, поле колоситься і ти чистою українською мовою кажеш «Я дам вам все». За тебе голосують, далі ти займаєшся виключно виділенням земельних ділянок за корупційні гроші, а все одно твоє прізвище забули наступного дня після виборів. Це важкий шлях, шлях нормальної політичної розбудови. Треба гроші, ресурси, нерви, люди, але я вважаю, що цей шлях більш правильний, ніж темна сторона сили.
– У фінзвіті за травень «ДЕМОКРАТИЧНА СОКИРА» зібрала 716 тисяч гривень донатів, з яких найбільше надходжень з України, США та Нідерландів. Звідки у Вас прихильники за океаном та в Європі?
– Це українська діаспора, яка живе за кордоном, але підтримує наші програмні принципи, відчуває зв’язок із рідною землею і донатить.
– Чи готові Ви висувати свою партію на виборах?
– Нашою партією володіють наші донатори. Кожен наш прихильник через мобільний застосунок на смартфоні має вагу голосу, яка залежить від його активності у партії, або донатів, які він приніс партії, і голосує по ключових питаннях. І всі рішення, прийняті, умовно кажучи, на загальних зборах, є обов’язковими для виконання політичною радою партії. Ми не знаємо відповіді на ці питання, тому що ми не знаємо, за яким законодавством пройдуть будь-які вибори, тому що Виборчий кодекс у нас перебуває на етапі я не знаю чого. Я вважаю це аморальним з точки зору чинної влади, тримати усі інші партії у невідомому стані, адже ніхто не знає, яка вартість грошової застави, скільки грошей буде потребувати політична сила, щоб хоча б спробувати конкурувати із монобільшістю. А це ключове. Якщо це буде сума, яку наша політична сила просто фізично не буде здатна заплатити, ми поставимо це питання нашим прихильникам. І у разі якщо вони скажуть ні, бо, наприклад, ми не можемо 90% партійного бюджету вбухати, щоб зайняти 4 місця, наприклад, у міській раді невеличкого селища. Ми будемо виконувати це рішення. Але у будь-якому разі, головною метою політичної діяльності є участь у виборах і отримання влади. Тож, так, ми дуже хочемо, ми готові, у нас активно розвиваються місцеві осередки, які готові і до місцевих, і до парламентських виборів, але все упирається у гроші. І те, що жодна інша політична партія не відчуває таких фінансових проблем, наводить мене на сумні думки, що не так це має бути. Коли політиків запитують, чи є у них 6 млн грн прямо зараз, на мою думку, нормальні політики мають задуматися, порадитися із кимось. Інакше у них все є, а це означає олігархат, а це означає підконтрольність, а це погані речі.
Моя надія, що влада в Україні зміниться демократичним шляхом. Це моя єдина надія, те, чого я би сильно хотів. Всі інші сценарії набагато гірші. Я хочу, щоб просто пройшли вибори, і чинна влада пішла з політичного горизонту.
Подписывайтесь на telegram-канал journalist.today
