До студії «Журналіста» завітала відома письменниця, ілюстраторка та сценаристка Ірен Роздобудько, яка розповіла про те, чим займається під час карантину, що її надихає, пояснила, чому важливо вміти любити Україну та чому не варто скаржитися на життя.
– Як Ви переживаєте період карантину?
– Я хочу зізнатися, що живеться мені дуже добре. Мені завжди, якщо чесно, жилося дуже добре, навіть якщо в кишені в мене було 3 грн. Це, по-перше, можливо, така вдача і характер. По-друге, зараз такий час, коли люди відчули свою або самодостатність, або величезну нестачу чогось у собі, всередині. Оскільки я завжди була самодостатньою, то для мене і цей період був таким (активним, – ред.), що навіть мої подруги не вірять. Я багато чого зробила руками, намалювала купу картин, хоча я не художник, зробила ремонт, навчилася робити різні речі по інтернету. Це те, що будь-яка людина може зробити і щось нове для себе відкрити. Крім того, зараз у мене плідний період: я написала 5 сценаріїв на два пітчинги, з одним уже пішли зйомки, також невдовзі буде 14-й пітчинг, де у мене 3 сценарії з хорошими командами. Сподіваюсь на виграш. То це 5 сценаріїв за цей період. Також я здала у видавництво дві книжки – одна доросла (зараз вичитка йде), а друга дитяча книжка (верстку я вже бачила – шикарно). Я випустила своїх студентів-першокурсників, і ми зустрічалися в парку (в масках), були лекції, бо я це не можу покидати. Тобто було досить насичене життя. Плюс ти розумієш, що ти мусиш бути самодостатньою і не боятися нічого. Знаєте, цей період, який ми мусимо якось переформатувати і прийти до нового життя. Знаєте у чому плюс? Я раніше багато їздила Україною, і були різні аудиторії: від клубів на 50 людей до залів на більше осіб, не буду хвалитися, а (під час карантину, – ред.) ми провели zoom-вечори з чоловіком, у нас було 16 тисяч переглядів. Тобто це майже пів стадіону аудиторія. Де б я ще мала таку аудиторію? Наприклад, мої друзі кажуть, що вони подивилися вистави найвідоміших англійських труп. Та ніколи в житті такого не було, а зараз відкрилися доступи онлайн до кіно і до театрів.
– Чи можна погодитися із тезою, що кожна криза – це певний старт?
– Я раніше казала, що будь-який крок – це крок і ти мусиш його зробити, навіть якщо він не вперед, а в інший бік, або будь-яка зміна – це рух, будь-який рух це на плюс. Нас не вчили. Ніхто нам не розповідав, що треба завжди рухатись. Я от студентам своїм кажу завжди: тільки рухайся, роби сьогодні те, що ти плануєш, роби це зараз і тепер, бо завтра може не бути. Цьому треба вчити. Я люблю ще такий вираз «низький старт». Я – яскравий приклад, перепрошую за таку зухвалість. Я все починала з низького старту. Добре, коли є підтримка, наприклад, батьки, які потім на роботу влаштовують. Я не проти цього, але коли ти починаєш із низького старту, проходиш все, не пропускаючи жодної сходинки, тоді ти можеш працювати, наприклад, головним редактором і коректором, але професіоналом. Тому я кажу: ніколи не бійтесь починати з низького старту, бо кожна сходинка дає свій плюс. Криза не може тривати вічно, тому будь-яка криза – це початок чогось нового, але треба вміти себе переформатувати.
– Що Вас надихає?
– Музика, яку любив з юності. Коли стає погано, а це буває, то вмикаєш цю музику і під неї починаєш «підніматися». Потім є правило: якщо то ти впав, вставай, спокійно обтрушуйся, роби посмішку і йди вперед до успіху. Ну, звичайно, ще книжки і фільми – це мені дає натхнення, часом величезний підйом дають мені читачі. Коли я можу з ними поспілкуватися, я бачу їхні очі.
– Ви як людина, яка транслює цінності, як вважаєте, що є джерелом цінностей: з цим народжуються, це отримують від батьків, чи це дає соціум?
– Звичайно, спочатку батьки це дають, потім школа, якщо хороші вчителі, але я, мабуть, скажу так: навіщо щось шукати, якщо ти можеш відкрити книгу книг – це Біблія, де прописані всі цінності, які мусять бути в людини. Бери книжку і починай читати. Там є кодекс правил, за якими ти мусиш жити. Ви знаєте, дивно, але воно все працює. Я відкрила досить пізно для себе цю книгу, але коли я почала її читати… Скажу так: все, що відбулося з нами, з Україною, починаючи з 2013-го року і до сьогоднішнього дня, для мене це отака відкрита долоня Бога і Біблії. Ми проживаємо сторінку за сторінкою, і воно настільки так, як там написано, що ми навіть цього ще не можемо усвідомити, але так сталося, що це відкрилося, і ми бачимо себе там такими, як ми є всередині. І це дуже добре, що так воно відкрилося, Бог для України відкрив цю долоню: ми побачили друзів, побачили сусідів, побачили всі ці стосунки. І, власне, повертаючись, якщо не знаходиш якогось підґрунтя, просто візьміть цю книжку і почніть її читати з будь-якої сторінки.
– Якою Ви зараз бачите Україну?
– По-перше, я – шалений патріот. Я багато країн об’їздила, але ніде не хотіла б жити, тільки тут. Треба вміти любити Україну. Багато людей просто не вміють цього робити, але вимагають любові до себе. Я не вимагаю любові України до себе, натомість я хочу віддавати цю любов. Для мене Україна це та земля, субстанція, ноосфера, якій я можу віддати із вдячністю, радістю все, що я маю. Єдина країна на Землі, якій я можу віддати – це Україна для мене. Я Францію, всі країни люблю, в мене особливі сентименти до Малайзії, мені вони цікаві, я хочу щось взяти, а Україна – це рідна країна, та країна, якій ти хочеш віддати безкорисливо і абсолютно відверто.
– Якою Ви бачите нинішню українську культуру?
– По-перше, в нас культура абсолютно унікальна, але яку теж, чомусь, ми не звикли любити і пропагувати своє. Вона різнобарвна і цікава, і, що важливо, конкурентоспроможна. Література у нас конкурентоспроможна, от як стався у нас вибух наприкінці 90-х, або навіть на початку 90-х, і досі вона цікава. Тільки треба або не заважати, або реально допомагати, щоб це не була шароварщина, а щоб витягати родзинки і їх плекати. Наше кіно досить цікаве. Це взагалі окрема тема. У нас прекрасний живопис і музика. От, наприклад, цікавий факт про нашу культуру. У Валлетті, столиці Мальти, у тамтешньому найвеличнішому храмі, де люди моляться, є велетенське зображення українських козаків (з оселедцями, в шароварах, оголені і з шаблями). Коли я це побачила, я зрозуміла, якою є наша культура. Я потім питала, мені підтвердили, що це козаки-запорожці. От де була Україна та Запорізька Січ, а де Мальта? От Вам один із таких фактів.
– У цей непростий час, що б Ви побажали українцям?
– Я бажаю усім не скаржитися на життя. Якщо ти починаєш скаржитися на життя, то так і будеш жити. Коли ти перестаєш скаржитися і береш на себе відповідальність за себе, за дітей, за країну, тоді тобі набагато легше стає жити. Це мій особистий рецепт. Коли я була в депресії, не знала, що робити, то думала: «а я що зробила для цього?». Тобто треба навчитися брати відповідальність на себе.
Подписывайтесь на telegram-канал journalist.today
