Фото: скріншот із відео
Під час презентації виставки «Тріумф людини. Мешканці України, які пройшли нацистські концтабори», що відбулася 8 травня у Києві на вул. Хрещатик, біля будівлі Головпоштамту, колишня ув’язнена концтаборів Аушвіц та Берген-Бельзен 92-річна Анастасія Гулей розповіла «Журналісту» про жахи, які вона пережила під час Другої світової війни.
Тоді, навесні 1943-го, дівчині із невеликого села Грабарівка Полтавської області Анастасії Гулей (Пляшечник) було 17. У цей час тривала «мобілізація» всіх працездатних осіб, які народилися 1923–1925 роках. Окупаційна нацистська влада вивозила жителів України на роботу до Німеччини ще з початку 1942 року.
«Мені було 17 років. Мене вивезли в Кенніс-Гьотте на роботу. Нас було 5 дівчат. Ми вирішили знайти найменшу щілочку і втекти. І ми знайшли таку нагоду. Ми втекли, перейшли кордон, переплили Віслу. Але нас піймав польський поліцай, відвіз до в’язниці. Звідти до іншої в’язниці, гестапівської, жорстокої. А звідти зібрали «партію» чоловік до 100 – і в Освенцим», – розповіла Гулей.
Дівчатам до території України залишалося зовсім трохи, однак не судилося. На них чекав концтабір Аушвіц, де обрізали коси, дали смугастий тюремний одяг, позбавили усього особистого і набили номер. Дівчина з України на ім’я Анастасія стала номером 61369.
«В Освенцимі реєстрація на живому тілі. У тебе забрали прізвище, ім’я, одяг забрали, обстригли, переодягнули у смугасте. Дали зрозуміти, що ти – не людина, ти – скотина пронумерована. І тільки два рази на день перевірка, називали твій номер, а ти маєш казати, що ти не здох, не втік, ти є. Це було із 8 вересня (1943 року – ред.), мене відвезли в Освенцим, і десь до початку січня 1945 року», – пригадала крізь сльози жінка.
Тоді Анастасії Василівні здавалося, що це найгірше, що могло статися. Однак у концтаборі Берген-Бельзен, куди на початку 1945-го привозили ув’язнених зі східних концтаборів перед наступом Червоної армії, на неї та інших бранців чекало гірше пекло.
«Усіх, хто залишився живим, відправили на захід. Потім поїхали ми до Бухенвальда, там нас не прийняли. У нас були номера, вони уже не хотіли із цим мати справу. Тоді нас відправили в Берген-Бельзен. Там нам мав бути капут. Людини з номером не мало бути на Землі. 90% там залишилися», – розповіла Гулей.
Вона могла померти, як більшість ув’язнених, від голоду і тифу, однак 15 квітня 1945 року британський армійський корпус увійшов на територію нацистського концтабору. Згодом Анастасія Василівна повернулася на Батьківщину, однак номер 61369, який викарбували на її руці нацисти, та страшні спогади про життя у концтаборах залишилися з нею на усе життя.
Більш детально історію Анастасії Гулей, яка зараз є головою Української організації борців антифашистського опору (колишніх політичних в’язнів фашистських концтаборів), дивіться у сюжеті «Журналіста».
Подписывайтесь на telegram-канал journalist.today
