Діана Попова: 2018 рік стане роком реставрації і охорони культурної спадщини

Фото: Facebook

Директор Департаменту культури Київської міської державної адміністрації Діана Попова розповіла про здобутки 2017 року, про найбільш вдалі проекти, про культурні заходи, які відбувались в столиці вперше та про плани на прийдешній рік.

– Яким був 2017 рік для Вас в професійному аспекті і які Ваші найбільш яскраві враження?

• В мене був бурхливий рік і я дуже вдячна йому за багато речей. По-перше, вдалося відкрити «Театр на Подолі». Ми йшли до цього багато років. Я, зокрема, йшла до цього трішки більше двох років, але все місто йшло до цього більше, ніж 25 років. Тому це здобуток, який мені здається отримали всі кияни, і я думаю, що і вся Україна, тому що це був безпрецедентний крок, для того, щоб нові традиції меценатства закласти вже в новітній історії України. Справа в тому, що меценатів насправді є багато. Багато людей працюють для розвитку культурних проектів не тільки в Києві, а в інших містах України. Але хто про це знає.

– Чому така тенденція? Тому що люди, які вкладають в культуру роблять це від душі і не хочуть, щоб їх згадували?

• Це одна з причин. Тому що тільки таких людей і можна назвати «меценатами». Вони просто це роблять, адже це не спонсорство, не партнерство. Люди не хочуть нічого отримати від цього. Вони просто вкладають свої сили, душу, гроші…тобто витрачаючи свій час, енергію, яка може втілюватись і в грошах, зокрема. Я бачила скільки енергії та душі віддав зокрема Вячеслав Москалевський. Я ніколи не втрачу сил для того, щоб казати йому «Дякую», тому що я як ніхто знаю – наскільки це був проект важливий для нього і скільки сил він в нього вклав. Зараз він вкладає багато енергії для того, щоб відреставрувати Церкву Спаса на Берестові, але хто про це знає, хто про це говорить..? Мені дуже прикро, що наше суспільство не готове наразі до таких вчинків людей, до того, щоб вміти щиро казати «Дякую». Мені здається зараз такий момент, коли ми всі вчимося казати «Дякую» за якісь вчинки.

– Чи є зворотній зв’язок від суспільства в питанні щодо ситуації навколо «Театру на Подолі»?

• Так звичайно. Ми ж всі розуміли, що ситуація штучно створена. Більшість людей і мали позитивний відгук від самого початку. Коли людині щось подобається – вона про це не кричить, вона просто не розуміє з чого ґвалт взагалі. Мені шкода, що часом люди переходять на особисте. В принципі ж «подобається – не подобається» – абсолютно нормальний процес. Я не рефлексую з цього приводу. Енергію на це витрачати не хочеться. Після отримання позитивних відгуків від європейських професійних архітектурних видань, я взагалі перестала рефлексувати. Я відразу знала, що це крутий проект, і ще раз хочу подякувати Олегу Дроздову. Якщо нашим архітекторам треба отримати інформацію, західну думку про це – то вони й далі її отримуватимуть. Я сподіваюсь, що «Театр на Подолі» вже з січня 2018 року почне робити нові прем’єри на цій сцені, саме для цього театру. Оце буде для мене такий лакмусовий папірець. Всі працюють над тим, щоб на новій сцені з’явились нові п’єси. І в 2018 «Гоголь Фест» отримає можливість виступити на цій сцені, потрапивши на неї зі своїми найкращими виставами. Багато наших партнерів європейських з усіх культурних центрів говорять, що будуть робити проекти саме на цій сцені, що вона є найкращою. Це і в рамках Французької весни, і в рамках співпраці з Британською радою, з інститутом Гьоте, з італійцями, я думаю японці теж будуть мати бажання робити щось саме на цій сцені. Я тішуся з того. Це для мене найкраща похвала.

– Повертаючись до теми проектів 2017 року. Які з них запам’ятались найбільше?

• Зокрема це проекти в бібліотечній галузі. Ми підняли питання розвитку бібліотечної справи на якісно новий рівень для того, щоб всі зрозуміли наскільки то є важливо, що це суспільний простір який здатний піднімати глибинні питання комунікації, діалогу, отримання нових знань. Цей простір здатен між собою поєднувати непоєднувані запитання, непоєднуваних людей, які можливо ніде, ні в яких місцях більш і не зустрілися б. І якраз бібліотечні простори можуть бути таким місцем, де будуть зустрічатись різні соціальні групи.
  В нашу мову ввійшло слово «коворкінг», але ми не зовсім усвідомлюємо наскільки це широке поняття. І тут можливо це не буде «воркінг» в тому сенсі, в якому ми його розуміємо, але це точно буде можливість створювати щось нове. А творіння це найважливіше, коли ми говоримо про такі суспільно важливі проекти як бібліотеки, бібліотечна справа. Люди почали більше читати, завдяки тому пішло вгору книговидавництво, абсолютно піднесеними є наші письменники. Подивіться наскільки потужно почали розвиватися форуми видавців: і Книжковий арсенал, і Львівський Форум видавців. Ми робили «круглі столи», щоби розуміти наскільки багато людей зацікавлені в створенні таких просторів на базі мікрорайонів, де немає такої кількості культурних осередків, як в центрі міста. Тому ми почали перевтілювати ці бібліотечні простори саме з більш віддалених мікрорайонів. І я сподіваюсь, що наступного року ми вже будемо звітувати про якісь перші висновки з цього питання. Але закладені основи були саме в цьому році. І я неймовірно йому за це завдячую.
  Так само було дуже багато в цьому році проектів, які ми робили вперше. Можна пригадати «Євробачення». З огляду на інтенсивність подій, можна подумати, що це було багато років тому, бо вже після цього було багато заходів проведено. Але все-одно я пригадую з великою вдячністю і з посмішко на устах, тому що це був драйвовий неймовірний період і ми всі чекали як воно буде. Дуже хвилювались.
  Було втілено дуже багато цікавих проектів, тому що ми розуміли, що Джамала, отримавши цю перемогу дала нам усім шанс далі достукуватись до всіх європейців, які або приїхали, або дивились «Євробачення» з телеекранів, для того, щоб месседж наш український був потужним й голосним.
  Дуже багато було мистецьких проектів, акцій. Ми збільшили можливості для сучасного українського мистецтва. Для того, щоб його підтримати, нам вдалось зробити декілька мистецьких проектів саме в рамках Євробачення. Це «Kyiv Arf Fair», і так само «Face of Art». Ми зробили вперше резиденцію, куди приїхали митці європейські, які разом з українцями створювали європейський продукт саме на тему новітньої України. І так само наш «Kyiv Art Fort», який ми робили саме у Київській фортеці. Це була наша ідея, тому що це було єдине місце, де б поранені бійці могли відчути, що свято в Києві відбувається і вони до нього так само причетні і мають можливість доторкнутись. Тому саме на цій локації було дуже багато зроблено, багато уваги приділено саме бійцям і їх подвигам, і тому, що нам болить, зокрема питанню Криму. Ми це відчуваємо, але ми не можемо про це говорити так, як то кажуть наші українські митці. І тому я неймовірно дякую, що це відбулося. Всі посли, всіх європейських держав були там. Всі були вражені, дуже багато було європейців розчулених тим, в який спосіб ми вміємо виражати свій біль і як ми вміємо дякувати тим, хто віддає життя за те, щоб у нас було мирне небо. Це було зворушливо і дуже важливо для нас.
  Вперше ми робили акції на межі поєднання культури та спорту. Зокрема це був «Moto Open Fest», який ми робили вперше, поєднавши рок-музику і кільцеві мотогонки. Мені здається, що нам дуже вдався цей проект. Було дуже багато схвальних відгуків. Сподіваюсь, що будемо продовжувати цей фестиваль й надалі.
  Так само ми вперше відкрили велотрек. Відкриття робила повністю наша українська група (режисерська, виконавча – ред.). Жодної копійки іноземних представників на контент не було витрачено. Це дуже важливо, хоча мені говорили, що це неможливо й треба буде залучати європейців. Але завдяки нашій Київській академії естрадного та циркового мистецтва, всій її творчій групі ми це зробили. Я вважаю, що це був неймовірний проект, який залишив нам добру згадку про себе.
  Так само багато було зроблено, таких, як мені здається, цивілізаційних зрушень у питаннях релігії, яких не було раніше. В першу чергу цього року за указом президента ми разом зі всією Європою святкуємо 500-річчя реформації. В Європі і в Україні зокрема. Мені здається реформація дала великий поштовх для Європейської цивілізації. Дуже мало хто знав про це саме в Україні. Певна річ, це говорить про невисокий рівень обізнаності, освіти в цій галузі і дуже високу конкуренцію щодо підходів нашої класичної православної філософії, того пласту, який є абсолютно традиційним для нас і ми не дуже готові, щоби отримувати нові знання. Про це не йшлось в школах. Ця інформація є неповною. В нас християнська традиція абсолютно іншого ґатунку. Мені здається, що саме цей рік дав поштовх для того, щоб збагатитись самим, збагатити всіх довкола і зробити те, чого не було раніше. Зокрема вперше ми робили на Хрещатику «Свято Подяки». Мені здається з того ми почали, що не вміємо дякувати. Насправді це так просто і так важко для нас чомусь. Ми звикли йти в церкву просити, але не ходимо в церкву дякувати і так само роблять всі решта. Мені здається з цього і випливають якісь тенденції, саме цивілізаційні тенденції. Якщо ми почнемо, принаймні деколи, дякувати Всесвіту, Богові, один одному за те, що ми маємо – мені здається це покращить наше життя. От саме «Свято Подяки», допомогло побачити наскільки багато є протестантських церков в Україні, скільки є подвижницьких ініціатив…наскільки цього є багато і наскільки воно є різноманітним. Всі зібрались разом для того, щоб говорити «Дякую». Те, що приїхав Нік Вуйчич як один з найкращих мотиваційних спікерів світу, для того щоб у свій спосіб донести наскільки це важливо – вміти казати «Дякую». Мені здається нам це вдалося і сподіваюсь, що ми будемо покращувати цю тенденцію. Зокрема ми врешті отримали нове свято Різдва в Україні. І тепер ми будемо святкувати Різдво Західного обряду не тільки з католиками (всі плутають, що це католицьке Різдво), а з більшою частиною західного світу. Адже більшість людей святкують Різдво саме 25 грудня. Мені здається це ще один цивілізаційний крок, який демонструє, куди Україна прагне потрапити. Саме в своєму виборі і прагненні. Тому вперше ми святкували 24 грудня на Софійській площі, отримавши 25 грудня повноцінний вихідний. Я думаю ми перейдемо до того, щоб святкувати разом зі всією Європою свято Різдва, але мені здається, що для цього має пройти деякий час. Дуже багато часу ми були в рамках юліанського календаря. Тому для того, щоб повернутись в григоріанський – має пройти певний час. Але я думаю, що ми подолаємо ці перепони.
  Мені дуже запам’яталась історія з Бабиним Яром – в який спосіб ми спромоглися врешті віддати шану тим людям, які загинули і почали переосмислення цієї трагедії. Відкритий лапідарій на території заповіднику – це ще один потужний крок до відтворенні історичноі справедливості. В цьому році ми багато часу приділяли для створення меморіального комплексу, аби продовжити цю історію і донести до наших нащадків вже повністю створений меморіальний комплекс, який би охоплював всю історію трагедії. Не тільки трагедію єврейського народу, а й українського, ромського. І все, що там є – треба переосмислити, залишити, в певний спосіб зберегти і меморіалізувати. Тільки після того, мені здається, ми зможемо рухатись далі. Поки не буде осмислення трагедії – її причин і її наслідків – далі йти, мені здається, дуже важко.
  Так само в цьому році ми вперше провели екуменічний соціальний тиждень (екуменізм – об’єднавчий рух християнських церков – ред.), який греко-католицька церква у Львові проводить вже дев’ять років поспіль. І тільки до проведення 10-го ювілейного тижня, вони виступили з пропозицією зробити його в Києві. Я була вражена, оскільки вирує ідея екуменізму вже в повітрі. Тобто треба шукати все, що нас об’єднує, а не те, що нас розділяє на якісь певні категорії. Вся ця історія християнських цінностей з якими ми живемо і куди ми прагнемо, вони є доволі поширеними і тільки треба їх як піщинки зібрати разом і говорити про те, що їх об’єднує. І як продовження цього, коли ми прощалися з Любомиром Гузаром в Патріаршому соборі вперше православний патріарх (Філарет) служив панахиду в греко-католицькому соборі. Мені здається, що це теж великий крок до того, щоби йти до об’єднання, до бачення спільних рис і для того, щоб взятися всім за руки і йти далі разом. Мені здається що це буде прекрасна можливість.
  Так само вперше ми робили Всесвітній день йоги, який вже на рівні ООН відзначається в багатьох країнах. Ми вперше його зробили величезним йога-марафоном на Хрещатику і побачили наскільки нас всіх багато. Маю на увазі тих людей, які знають що таке йога, які прагнуть до самовдосконалення і роблять це в такий спосіб. Тому разом із послом Індії в Україні ми це робили. І мені здається, що нам це вдалося.
  Так само було багато українських фільмів знято. Ми зробили так, щоб наші комунальні кінотеатри почали завжди робити найбільше преференцій для українських фільмів, аби дати можливість всім побачити наскільки цього є багато. І останній фільм – «Кіборги» продемонстрував скільком людям цікаво дивитись наше українське кіно, щоб долучитись до цієї історії самим.
  Я думаю, що культурний рік з огляду на ту кількість акцій, які ми провели і в місті, і в музеях, бібліотеках, театрах, вдався. Я могла би перелічувати годинами їх всі. Я завжди тішуся від того, коли мені кажуть «хочу потрапити в театр, але не можу знайти квитків». Я так рада, що в нас аншлаги в усіх театрах. А це означає, що контент заслуговує на увагу глядача. І я можу свідчити, що в усіх театрах (комунальних) – аншлаги завжди. Наші концертні колективи провели близько 500 концертів за рік і це дає надію на продовження успіху й надалі.

– Якщо ми говоримо про 2018 рік, які плани покладаєте на нього?

• 2018 рік стане роком реставрації і охорони культурної спадщини. Я сподіваюсь не тільки Департамент культури і київська міська влада, а взагалі усвідомлення суспільства важливості цієї тематики буде більшим та глибшим. Буде розуміння того, що це є дуже важливо – зберігати те, що в нас є і не давати «знущатися» над своєю спадщиною. Я маю на увазі ті підпали, які відбуваються. Дуже багато роботи нас ще чекає, щодо збереження і створення музейного простору на Поштовій площі. І ми про це вже навіть кричимо, що це треба робити вже зараз. І робити в правильний спосіб, щоби зберігати все те, що вдалося знайти археологам. Київрада прийняла важливе рішення про створення окремого Департаменту збереження культурної спадщини, то ж це має стати першим потужним кроком на шляху перетворень.
  2017 був роком Японії, 2018 – буде роком якоїсь іншої країни. І будемо так само збагачувати наші культурні традиції в місті з огляду на співпрацю з міжнародними партнерами. Японії, до прикладу, в нас було дуже багато – багато було висаджено сакур. Дуже важливим і плідним був візит мера Кіото до Києва. 22 грудня на Софіїській площі відбулось велике 3D шоу. Це було дуже цікаво, дуже практично та правильно, бо японці дуже багато нам допомагають у всіх наших інноваційних проектах і роблять наше місто кращим. Дуже багато технологічних інновацій екологічних вони нам дають. Я думаю, що підтримка буде ще більшою, поглибленою.
  І з культурою все буде прекрасно. Я дуже чекаю проекту з італійцями. Ми будемо робити прекрасний проект з італійським посольством, італійським інститутом. Приїде Ріккардо Муті (найкращий італійський диригент) для того, щоб зробити великий концерт разом з українським оркестром та з українськими й італійськими співаками на підтримку миру, щоби прикути всю увагу світу до України, до того, що тут відбувається. Ми всі молимось за те, щоб війна швидше закінчилась, але такі культурні проекти привертають увагу мільйонів людей в усьому світі. А зараз це вкрай важливо.
  Звичайно я чекаю й Фіналу кубку УЄФА, тому, що це так само буде цікаво. Хоча це й футбольний івент.
  Я дуже чекаю оновленого кінофестивалю «Молодість», який вперше буде проводитись навесні, бо завжди він проводився наприкінці жовтня. Тепер він вперше буде в травні. Звичайно є свої виклики, бо проходити фестиваль буде відразу після Канн і перед Одеським кінофестивалем, тому є свої нюанси – і плюси, і мінуси. Але ми будемо брати на свій бік всі переваги цього рішення.
  Я дуже мрію про те, щоб ми відновлювали Київську малу оперу і кінотеатр «Київська Русь», щоб він врешті став театрально-музично-концертним залом, адже він має такі потужності і може бути найкращим творчим місцем. І стане рідним домом, я сподіваюсь, саме для кінофестивалю «Молодість». Не думаю, що він буде виглядати гірше, ніж Канський палац. Я сподіваюсь, що це відбудеться. Принаймні, я буду працювати для цього.
  Так само в нас величезний проект зі створення «Європейського театрального центру» на базі кінотеатру «Краків». Це Русанівка, це лівий берег Дніпра, там не так багато культурних осередків, тому мені дуже хочеться, щоб саме на лівому березі з’явився такий потужний ще один центр ( вже є «Театр Драми та комедії на лівому березі», але я би хотіла, щоб їх було більше) – свого роду центр тяжіння, магніт для людей.
  Чекаємо з нетерпінням відкриття виставки «Українське коло» в Музеї історії Києва до 100-річчя визвольних змагань 1917-1921рр., яка поєднає артефакти зібрані з багатьох країн світу і вперше експонуватимуться в Україні. Це те, над чим я буду працювати в 2018 році.

– Поділіться своїм секретом щасливої зустрічі Нового року.

• В мене немає секрету. По-перше я завжди тяжію до людей, а місце я можу змінювати на 100 відсотків. Цей наприклад Новий рік я зустрічала прямо в літаку. І я була щаслива. Це були найдешевші квитки. Для мене неважливо де ти зустрічаєш, а важливо з ким і про що ти думаєш. Кожна людина має свої мрії, і я не виключення. Я про них думаю, і це дає мені натхнення та тепло на серці. Тому всім цього бажаю – щоб було з ким зустрічати Новий рік, і щоб людина, з якою ти піднімаєш келих шампанського – розуміла твої мрії і могла розділити їх з тобою.

– Як перезавантажуєте себе в складні дні? Де берете енергію, щоб дозволити собі такі масштабні проекти?

• Кожен раз в інший спосіб. Я дуже люблю людей в принципі. В мене буває таке, що я втомлююсь і від людей зокрема, від постійної балаканини. Це називається в мене – «закрив рот – прибрав робоче місце». Я коли «закриваю рот», кажу, що трішки в тиші побуду, але потім я розумію, що за годину я вже трішки перепочила – і знов можу щось робити , функціонувати. В принципі, якщо тебе не доводить до сказу спілкування з людьми, твоя робота – то ти вже щасливий. Я щаслива. Я роблю те, що приносить мені задоволення. Якщо я бачу результати своєї роботи – то це найкраща подяка, яка може бути. Мені не потрібні ордени й медалі, історія, яку отримала – найважливіша для мене.