Фото: Журналіст
9,10 лютого 2018 року на сцені Національної оперети України відбудеться прем’єра поетичної драми «Маруся Чурай». Фактично напередодні прем’єри в студії радіо «Журналіст» побувала творча група, яка протягом тривалого часу працювала над постановкою поетичної драми «Маруся Чурай». Режисер-постановник вистави Сергій Павлюк, виконавиця ролі Марусі – артистка Національної оперети України Тетяна Дідух та виконавець ролі Гриця артист Національної оперети України Олексій Кириллов.
Завдяки ідеї генерального директора – художнього керівника Національної оперети, народного артиста України Богдана Струтинського, на сцені Національної оперети України колектив театру спільно з режисером-постановником вистави Сергієм Павлюком презентують одну з найвідоміших легенд українського народу – поетичну драму «Маруся Чурай» Ліни Костенко.
– Які Ваші відчуття перед прем’єрою. Можливо, вже злегка втомилися від цього твору чи, навпаки, якраз зараз він Вам надає енергетичну віддачу?
«Все добре. Звичайно є певні трабли і я хвилююсь більше за акторів. Тому що незважаючи на те, що ми давно запустили роботу, часу нібито було багато. Але театр оперети працює дуже потужно, і акторам було дуже важко виділяти мені час. Та ми все одно зустрічались, щось робили. Фактично, ми приступили до роботи 17 числа і часу було в нас неймовірно мало як на таку постановку. Тому актори хвилюються і, на жаль, вони втомлені. Та я сподіваюсь, що матеріал їх все-таки зачепив. Драматична вистава для театру оперети незвична дещо форма. І вона не просто дається, та й я не можу сказати, що я легкий режисер. Певна втома відчувається, і страх саме через те, що це не їхній жанр додає трішки дискомфорту в роботу. Але при всьому цьому настрій позитивний. Ми поступово виходимо вже на сцену, актори бачать загальну картинку», – розповів режисер-постановник вистави Сергій Павлюк.
«Емоції власне переповнюють. Ми вийшли вже на таку фінішну пряму, коли ти стоїш на сцені і відчуваєш і хор, і оркестр, і акторів… і ти у ролі головної героїні. Це складно. Тому що в мене вперше така драматична роль в театрі оперети. Вона одночасно дуже важка і близька, тому що це наша українська дівчина зі своєю нелегкою долею…Але ми намагаємось перевтілитись. Від Марусі взагалі такий шквал емоцій, тому що це «Дівчина не просто так Маруся…». Вона наскільки глибока особистість. Вона справжня, вона щира, з дуже великим внутрішнім світом. Можливо вона не така як всі тим, що вона як і кожен митець – дуже глибока людина. Вона наскільки тонко відчуває все, що відбувається: тонко відчуває патріотизм, любов до батьківщини, любов до людей, взагалі, власне любов до світу, до коханого свого Гриця. Вона бореться, вона любить і зрештою її душевна чистота, її щирість, її всеперемагаюча любов і віра в краще перемагає. Хоча закінчується все не так добре, віра і надія залишаються тільки на хороше. Я думаю, що ця роль близька кожній жінці. Крім того, це наша історія, наші пісні, наш фольклоризм… Нескореність свого духу, нескореність себе наперекір всім обставинам тому, що в житті дійсно бувають різні ситуації, але, не дивлячись ні на які моменти, потрібно вірити, любити і знати, що для тебе саме основне в житті», – поділилась враженнями Тетяна Дідух.
«Для мене роль Гриця – це емоційні гірки. То ти смієшся, то ти плачеш, то ти злишся, то радієш. Гриць, можна сказати, ходив по землі, а Маруся – чолом торкалась неба. Він для мене «закоханий сноб». В нього можна сказати двоїлася душа. Бо він був і щиро закоханий в Марусю, і разом з тим йшов на поводу у мами і хотів багатства та зажиточності. Для нього був дуже складним вибір, який він врешті зробив не на користь кохання.
Моя особиста думка, що щире кохання – найбільше багатство в усьому світі. Але це моя думка, а не Гриця», – розповів Олексій Кириллов.
При цьому актор відмітив, що в його реальному житті роль Гриця не проявляється.
«Не проявляється, оскільки в мене є справжнє кохання. Але була якась переміна внутрішня, тому що я коли приходив після репетиції додому, мене дружина не впізнавала. В мене в голові якийсь сумбур…» – зазначив актор.
– Як народилась ідея втілити цей роман?
«Я, відверто кажучи, не пам’ятаю. Але це чітко заслуга Богдана Дмитровича. Його ризик, оскільки він зараз намагається зламати шаблони самої оперети з відкриттям малої сцени і запрошенням молодих режисерів. Він намагається змінити формат і розкрити своїх же акторів. У творчих людей є особливість – якщо ми не маємо можливості ламати себе, ми починаємо «загнивати», «заривати» свій талант. І Богдан Дмитрович зараз робить колосальний експеримент, європейський експеримент, ламаючи шаблон оперети.
Ідея, по суті, виникла ще два роки тому. Я приїхав подивитись театр, ми поговорили… і загубились на якийсь час, а потім випав шматок життя і я пам’ятаю, фактично, як вже приїхав з художниками, макетами.
Твір Ліни Василівни є геніальною класикою нашого сьогодення. Там є тексти, фрази, які є пророчими. Роман писався дуже давно, але коли зараз звучить фраза «залиті кров’ю київські вали», «все воюєм, боремось…а доки?» Не те, щоб я невіруючий Фома, але ж стояли вже чотири роки, а просвітку нема», – зазначив Павлюк.
** – Чому людині, яка ніколи не була в опереті, варто прийти подивитись виставу?**
«По-перше – це Ліна Василівна. Це живий класик. Проблема сьогодення – вона існує. Це не «а-ля патріотизм». Я не хочу, щоб люди приходили тому, що це модно. Основний меседж в тому, що Маруся в першу чергу це емоції. Емоції, які будуть давати актори, з якими ми працюємо над болем, над радістю. Власне театр – він живий. Актор один на один з глядачем, між ними виникає своєрідний пінг-понг емоціями. Аплодисменти допомагають нам зрозуміти, подобається це людям чи ні. Якщо люди в залі плачуть, ми теж це відчуваємо на сцені, і віддаємось ще більше. Конкретно в цьому випадку я надіюсь, що в нас вийде показати не ікону, ікон у нас достатньо, але вони не людяні, вони далекі від нас. Ми робимо про людей. Є фраза у Марусі «я іду така як всі»… і кожен в Марусі впізнає себе. Й мова не тільки про жінок, а й про чоловіків. Ми кохаємо. 90 відсотків населення в цю секунду когось кохають, когось ненавидять, з кимось розходяться, з кимось сходяться, когось зраджують, хтось закохується… Це відбувається з кожним з нас. Це матеріал про любов, про тяжку любов, про дівчинку, яка зробила колосальні речі. Так, її зрадили, так, вона занадто емоційна, вона бідна, але вона зоряна, її пісні співають в армії. Я не кажу, що вона ідеальна, вона за один місяць тричі намагалась вкоротити собі життя. Вона свідомо змушує людей стратити себе. Якщо в неї в самої не виходить, вона змушує людей приймати рішення замість неї.
У Ліни Василівни Маруся «вмирає від сухот», це коли ти гинеш без любові, це коли дерево засихає і немає плоду. І це страшно для людини бути без кохання, втратити своє кохання. Це основний меседж – любіть один одного, не зраджуйте один одного, будьте щасливими, живіть сьогоденням. Не минулим, не майбутнім… ми живемо сьогодні.
Що стосується Гриця – це теж сучасна тема. Кожному адекватному хлопцю ця проблематика зрозуміла. Люди добрі, я закохався в дівчину і в мене основна проблема буде не в тому, як бути щасливим, а як заробити гроші, щоб повести її в кафе, або в кіно, а грошей в мене немає тому, що я або студент, або в мене маленька зарплатня. А вона каже, що «я люблю тебе просто так». І ти розумієш, що так, просто так, але ж я хочу відповідати їй. І через це багато пар розвалюється, тому що враховуючи наші життєві умови, не кожен може дозволити собі бути багатим, успішним. Не кожна жінка готова чекати. Я дуже вдячний своїх дружині, вона зі мною 18 років. Ми одружились, коли мені був 21 рік і я був тоді ще столяром. І от вона 18 років терпить мене, подарувала мені чотирьох прекрасних дітей. В нас було багато перипетій, вони є в кожного, але ми лишились разом, ми лишились родиною.
Кожен, хто прийде на виставу – він отримає для себе щось. Він побачить себе, кожен винесе для себе, повторюсь, емоцію: хтось буде плакати, хтось буде сміятись, хтось скаже «як можна ставити так Ліну Василівну» і вийде.
Я прибічник того, що кожен має займатись своєю справою, і ми на цьому фронті цією виставою і багатьма іншими повинні робити все від нас залежне…. «В її словах вогонь отой пашить, що наші подвиги, вони в її піснях лишаються». І подвиги наших героїв, справжніх залишаться не на сторінках історії (її ми завжди переписуємо). Адже завдяки їм ми живемо, завдяки хлопцям, які там, на передовій – ми тут зараз говоримо. І ми можемо допомогти, донести меседж, що «любов – вона найважливіша за все», і вони там не просто тому, що вони «солдафони». Вони там по поклику долі… Вони будуть нас там захищати, а ми будемо намагатися підтримати їх саме таким мистецтвом. Ми можемо народу дарувати те, що написала Ліна Василівна. Ми через сцену можемо передати енергію. І я дуже б хотів, щоб хлопці швиденько звідти повернулись, і все стало на свої місця, щоб вони приходили на наші вистави, плакали, сміялись, співпереживали, розуміли Гриця. Тому що як би там не було, я чоловік і на стороні Гриця. Я усвідомлюю, як йому важко, як в нього двоїлася душа. Але від мене меседж особистий – все буде добре. Кохаймося!» – підсумував режисер-постановник.
Подписывайтесь на telegram-канал journalist.today
