Студію «Журналіста» відвідав Євген Городецький – один із засновників проекту «Марш пам’яті», мета якого – зберегти і передати молодому поколінню історію про жертв трагедії у Бабиному Яру. Наш гість розповів, як виник проект «Марш пам’яті», з чого все починалося, як проходить сам захід, чому для його сім’ї важливо зберегти пам’ять про людей, які були жорстоко вбиті фашистами в 1941 році.
«4 роки тому була 75-та річниця подій у Бабиному Яру. Цю дату відзначали з великою кількістю гостей, побудували трибуни в Бабиному Яру, поставили стільці, була сцена, виступали президенти. Мені це здалося неправильним і блюзнірським. По-перше, ми повинні чітко розуміти для себе, що Бабин Яр – це величезне кладовище. Я насилу уявляю собі, що на кладовищі будують сцену для будь-яких подій, приходять красиво одягнені запрошені гості і хтось там виголошує якісь промови. Для мене це все занадто формально. Я дочекався, коли пройшли всі ці нормальні заходи (заходи із вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру в 2015 році, – ред.), вийшов з машини біля кінотеатру «Київська Русь» (на мою думку, саме там, біля кінотеатру «Київська Русь», сходилися основні три колони з місць компактного проживання євреїв у місті Києві у 1941 році – це Печерськ, Євбаз (місце, де сьогодні ось Площа перемоги) і Поділ, і ось від кінотеатру вони вже йшли у бік Бабиного Яру). Перше КПП знаходилося біля мотоциклетного заводу, там зараз меморіальна дошка. На мій погляд, єдина колона формувалася в районі кінотеатру «Київська Русь». І цього ніхто не спростовує. Історики України і, зокрема, Києва підтверджують цей факт. І я пройшов цей шлях, яким йшли люди в Бабин Яр у 1941 році. Я опублікував кілька фотографій на Facebook і написав про те, що я пройшов цей шлях. Мені почали писати мої друзі, товариші. І ми вирішили на наступний рік зробити захід. У результаті через рік зі мною пройшло 97 осіб. Тоді мені показали, що є запити суспільства на неформалізацію цього процесу. Це пам’ять, для кожного це щось своє. І ми прийняли рішення проводити цей неформальний захід. До мене приєднався вже на другий рік мій товариш Дмитро Юрінов. І ми організовуємо захід. Зараз нам ще допомагає Стелла Кіртадзе. Це не коштує нам практично ніяких грошей. Наприклад, всі витрати в цьому році склали 650 доларів. Це гроші, за які ми найняли кілька автобусів, які привезли дітей зі шкіл Білої Церкви та Житомира. Якщо першого разу я був один, через рік нас було 97 осіб, потім 350 людей, то в цьому році нас було близько 600 осіб. Я дуже сподіваюся, що нас буде більше. Хоча немає такої мети, ми не збираємо людей, вони самі приходять і йдуть з нами, кожен йде цим шляхом довжиною приблизно в 3 км 100 м або 3 км 200 м, думаючи про своє. Ми спілкуємося, розмовляємо, діти задають запитання. З нами завжди багато дітей, у цьому році було близько 150. Вони завжди запитують: «Чому? Що сталося? Чому саме цих людей? За що?» Цифри, пов’язані з Бабиним Яром, жахливі. 29-30 числа (а почалося все ще 28 вересня, спочатку розстріляли пацієнтів психлікарні) 33 771 людина та діти до 3 років не рахували і треба розуміти ще одну річ, що 90% цих людей-це були жінки, це не рахуючи дітей до 3-х років. 90% розстріляних – це були жінки, діти і літні люди. Київ досить довго оборонявся, всі чоловіки були призвані, пішли на фронт. Тобто ми повинні розуміти, що це була беззбройна маса людей, які не встигли евакуюватися, з певних причин вони залишилися в Києві і були знищені», – розповів Євген Городецький.
На його думку, про події в Бабиному Яру необхідно пам’ятати, тому що це задокументоване масове знищення людей, зокрема євреїв.
«Це перше задокументоване місце такого масового знищення людей, зокрема, євреїв в один день або в короткий проміжок часу. Крім того, у цьому випадку чітко доведено, що в цих злочинах брали участь не тільки спеціально навчені сили СС (воєнізовані формування Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії – ред.), не тільки колабораціоністи, але і Вермахт. Хоча німці досить довго стверджували, що армія була ні при чому, але задокументовано, що в цих розстрілах брали участь армійські частини. Що теж вкрай важливо для усвідомлення того, що немає часткової вини. Тому я вважаю, те, що ми робимо, це маленька ймовірність того, що це не повториться. Хоча ми бачимо, що геноцид, знищення людей за релігійною, за національною ознакою, на жаль, і в наш час є величезною проблемою. Мета «Маршу пам’яті» – передача пам’яті, – наголосив співрозмовник «Журналіста».
Євген Городецький розповів, як він дізнався про цю трагедію, будучи ще дитиною.
«Я, будучи ще дитиною, прочитав книгу письменника Анатолія Кузнєцова «Бабин Яр» («Бабин Яр» — документальний роман письменника Анатолія Кузнєцова, заснований на спогадах дитинства автора. Дата першої публікації 1966р. – ред.). Ця книга була в домі мого діда, маминого батька. Він був малограмотною людиною, він працював ломовим візником, але він був релігійною людиною. В будинку було мало книг, але серед них була книга Кузнєцова «Бабин Яр». Крім того, наша радянська освіта з одного боку замовчувала трагедію єврейського народу під час війни, але з іншого боку ця освіта давала нам досить багато інформації. Зараз, на жаль, діти, молодь не знають цієї історії, цієї трагедії, її причин і деталей цих подій. Тому наше завдання – передача пам’яті далі. Для мене Бабин Яр – це початок. Я би дуже хотів, щоб такі марші проходили по всій Україні. Ми повинні розуміти, що в Україні Бабиних Ярів тисячі, вони є в кожному селі, в кожному містечку, в кожному місті є такі місця трагедії і навіть по декілька. Тому що в одному населеному пункті вбивали, розстрілювали в різних місцях. На жаль, на сьогоднішній день, з різних причин, вже немає тих єврейських громад, які зберігали цю пам’ять, люди виїхали. Є кілька американських організацій, які займаються такими проектами. Нещодавно я був у Миргороді, там прямо в школі відкрили музей Голокосту. Є організація Remember Us, яка фінансує такі проекти. Це вже 4 музей, який вони відкрили. Подібними проектами, наприклад, займається ще інша американська організація, яка хоче поставити на всіх місцях масових розстрілів євреїв в Україні однакові пам’ятники, для того щоб всі могли навіть візуально розуміти, про що йдеться. В минулому році вони відкривали перший пам’ятник у Хмельницькій області, в місті Ізяслав», – зазначив Євген Городецький.
Також він зауважив, що на «Марш пам’яті» щороку приїжджають люди з-за кордону, і у кожного своя історія і трагедія, пов’язана з Бабиним Яром.
«У цьому році були люди з Нідерландів, Австрії, США, які спеціально приїхали. Завжди приходять дипломати, другий рік поспіль з нами ходить німецька школа, яка працює в Києві при посольстві. В цьому році були і представники ОБСЄ. Люди підходять після маршу і дякують. Минулого року була дуже зворушлива історія. Марш був у неділю, до мене підійшла жінка і сказала: «Добридень. Я з Ізраїлю, мені 75 років. У суботу вранці мені зателефонувала моя дочка, вона живе в Києві, і сказала, що в неділю в Києві «Марш пам’яті». Я сіла в літак і прилетіла для того, щоб з вами пройти». Також в цьому році йшов чоловік, який йшов весь шлях разом з нами і тримав естонський прапор. Багато пишуть: з Австралії, США, Ізраїлю. Якщо такі речі відбуваються, значить ми досягли того, чого хотіли. Такі заходи стають подіями, які зачіпають всіх. Чим більше людей дізнаються про це, тим більше людей про це задумаються, вшанують, поцікавляться про трагедію в Бабиному Яру. В моїй родині досить багато (більше 20 осіб) загинуло в ямах. І тому, як можна про них не думати. Крім того, у нас в родині сталася історія, я якоюсь мірою виконую свій особистий обов’язок. У серпні 1941 року частина родини була в Житомирі, а частина в Києві. Велика частина знаходилася в столиці. Тут був такий чоловік, якого звали Хаскіль Осадчий, він відповідав за евакуацію обладнання заводу «Артема». Він був одружений з двоюрідною сестрою моєї бабусі. Цей чоловік, я не знаю, як йому це вдалося, посприяв, і до вагонного складу з обладнанням заводу причепили ще один вагон, в який в обумовлений час прийшло понад 80 осіб, які були членами нашої сім’ї. І вони поїхали до Моздока. А Хаскіль залишився в Києві, тому що був у таборі. Крім того, в Моздоку його старша сестра, яка теж їхала в цьому вагоні, прочитала, що в Києві все добре, і повернулася до Києва, і потім потрапила в Бабин Яр. І вийшло так, що сім’я Осадчих врятувала всіх, а він сам, його брат і сестра загинули (чоловіки загинули на фронті, а сестра в Бабиному Яру). Це така історія моєї сім’ї, а з нами щорічно йдуть люди, у яких рідні і близькі були вбиті в Бабиному Яру. Ось чому це величезний цвинтар. До речі, ми ж не просто збираємося на «Марш пам’яті» і йдемо, ми це робимо в певні дні, в ті дні, коли можна ходити на цвинтар за єврейським законом. Цього року збіглася дата розстрілів і дата нашого заходу. У наступному році теж збігається, а минулого року ми пішли 7 жовтня. Вересень-жовтень – це період єврейських свят: Новий рік, Йом-Кіпур тощо. І ми завжди запитуємо рабина, коли можна піти», – пояснив співрозмовник.
Окрім «Маршу пам’яті» Євген Городецький займається ще одним проектом, який присвячено Миколі Блінову, українцю, який став на захист євреїв під час погромів у 1905 році.
«Я вважаю, що Микола Блінов, якби час був інший, повинен був стати кумиром молоді, тому що він уособлював все, що в молодій людині повинно бути. Так, він боровся проти царизму, він був революціонером. У 25 років у нього було двоє дітей, він виїхав з країни в еміграцію, тому що тут він був виключений з інституту. Він був учнем великого російського поета Саши Чорного, з яким вони разом їздили на ліквідацію голоду в Поволжі. Я прочитав книгу про Блінова, яку написав доктор наук, санкт-петербурзький письменник Олександр Ласкін, який за збігом обставин зацікавився цією історією.
Довідка. Микола Іванович Блінов народився в 1881 році в Житомирі. Навчався в Київському університеті, після участі у студентських заворушеннях поїхав у Швейцарію, де продовжив навчання на інженерному факультеті Женевського університету. На початку 1905 повернувся на батьківщину, поїхав провідати батьків у Житомир. У квітні в місті почався єврейський погром.
У Блінова було двоє дітей. Його дочка вийшла заміж за одного з найвидатніших російських пушкіністів Бориса Томашевського. Відповідно, письменниця Зоя Томашевська – це внучка Миколи Блінова. В її будинку, у вітальні, збирався весь цвіт пітерської інтелігенції, приходили Олександр Солженіцин, Сергій Довлатов, Йосип Бродський. У вітальні був портрет Миколи Блінова, і одного разу Ласкін зацікавився портретом. Зоя Томашевська сказала, що це її дідусь, і розповіла його історію. Тоді Ласкін почав займатися пошуком інформації. Що зробив Микола Блінов? Його сім’я жила в Житомирі, батько – відставний поручик, рано помер, ще було двоє братів, вони стали поліцейськими офіцерами, а він став революціонером. І коли почалися єврейські погроми, Микола Блінов поїхав з Санкт-Петербурга, залишив дружину з двома дітьми, приїхав у Житомир, вийшов назустріч погромникам і був по-звірячому вбитий, він отримав 17 штикових ударів.
Довідка. Микола Блінов вийшов до погромників для переговорів і був убитий натовпом. Тіло Миколи Блінова було знайдено його матір’ю в морзі єврейської лікарні серед жертв вуличних боїв. У 21 столітті трагічна доля Миколи Івановича Блінова стала основою для документального роману «Дом горит, часы идут» А. С. Ласкіна.
Це був 1905 рік, для мене це символ. Житомирські євреї поховали Миколу Блінова за рахунок громади. До того ж на стіні синагоги повісили меморіальну дошку, яка була зруйнована радянською владою разом із синагогою. Рік по ньому читали в синагогах молитви, це не часто буває, щоб за православну людину читали в єврейських синагогах поминальні молитви. Також для сім’ї Блінова євреї зібрали гроші, тому що сім’я була бідна. Його правнучка Марія Томашевська жива, вона живе в Москві. Вона – доктор наук, лінгвіст. Ми з нею спілкуємося. Також я спілкуюся з Олександром Ласкіним. Минулого року, на наступний день «Маршу пам’яті» ми з ним відкривали меморіальну дошку Миколі Блінову в Житомирі на площі Соборній, на місці, де він загинув. Це вражає, але ніхто не взяв ні копійки (проектанти, ті, хто виготовляв дошку). Я вдячний міському голові, який зробив усе, щоб цю дошку ми відкрили. Тепер у мене є ідея: відрізок вулиці, де висить дошка Миколи Івановича Блінова, назвати його ім’ям. Вона маленька, там всього два будинки. Єврейська конфедерація України підхопила цю ідею. В Україні є вулиці, названі на честь Праведників світу, людей, які рятували євреїв під час Голокосту. Але я вважаю, що Микола Блінов у цьому сенсі більш символічний, тому що це був факт на 35-40 років раніше. Це свідчить про те, що завжди були люди, готові захистити слабкого. Це дуже важливо. Відповідно, і збереження пам’яті – дуже важливо», – підсумував Євген Городецький.
Повну відео версію інтерв’ю з одним із засновників проекту «Марш пам’яті» Євгеном Городецьким дивіться на сайті «Журналіста».
Подписывайтесь на telegram-канал journalist.today
