У зв’язку із карантином в Україні упродовж майже двох місяців не відбувається культурно-масових заходів (концертів, виставок, кінопоказів, вистав, форумів, фестивалів), свої двері зачинили музеї, театри, кінотеатри, виставкові центри тощо. У цей час були заплановані вручення української кінопремії «Золота Дзиґа», театральної премії «Київська пектораль», національної Фестиваль-премії ГРА. Через карантинні обмеження усі ці події відбулися онлайн.
«Журналіст» поспілкувався із акторкою театру та кіно, Заслуженою артисткою України, продюсеркою Ірмою Вітовською, яка цьогоріч отримала «Золоту дзиґу» за роль мами Галі у ліричній комедії «Мої думки тихі». Ми поцікавилися її думкою про рівень вітчизняного кінематографу та її баченням розвитку культури в умовах боротьби із коронавірусом.
«Кожна нагорода – це планка. Ми отримали найвищі планки (в різних індустріях мистецтва, – ред.). У нас є національна Фестиваль-премія ГРА, котра з’явилася нещодавно (заснована Спілкою театральних діячів у 2018 році. У театральній премії ГРА беруть участь колективи з різних куточків України, презентуючи свої кращі доробки за рік, – ред.). Нарешті створена така велика потужна національна театральна премія, бо, наприклад, «Київська пектораль» охоплює лише столичні театри. Я вважаю, що це тільки дає стимул працювати. Єдине, що мене непокоїть, це поле – де працювати. Тобто чи буде у перспективі все так само розвиватися? Бо, наприклад, у телеіндустрії у мене є дві нагороди «Телетріумф». Одна нагорода за український продукт (2006 р. у номінації за кращий серіал «Леся+Рома», – ред.), а іншу нагороду я отримала до війни за роль у серіалі, який був зроблений спільно із Росією (2012 р. у номінації «Акторка телевізійного фільму/серіалу (найкраща жіноча роль), роль Ніни в серіалі «Лист очікування» реж. А. Черних», – ред.). Цей «Телетріумф» я теж ціную, тому що для мене ця роль була теж етапною, якщо говорити про телебачення. Це було для мене нове амплуа після ролі у серіалі «Леся+Рома». І ця інша роль змінила сприйняття мене в інших образах та іпостасях. Але це був спільний проект. І я б не зіграла цю роль (роль Ніни в серіалі «Лист очікування», – ред.), якби за 4 дні московська акторка, яка мала грати цю роль, з якихось причин не змогла. Українські актори найчастіше грали третю-четверту роль, головні ролі завжди були квотою росіян. Тому другого «Телетріумфу» могло б і не бути, якби мені не пощастило увійти до списку акторів, де завжди була російська квота. Так от, чи буде українське кіно надалі? Чи наші актори будуть змушені грати сьоме-восьме колесо? Є питання: чи буде своє українське поле? Чи будуть роботи у спільному виробництві», – наголосила Заслужена артистка України.
Сама продюсерка називає сучасний період української кіноіндустрії «ренесансом», зокрема завдяки державній підтримці кінематографу, яка була у попередні роки. На її переконання, у сфері культури та кіноіндустрії має бути чітка державницька позиція у певних питаннях, що стосуються держави Україна. На початку російської агресії Ірма Вітовська відмовилась співпрацювати з російськими кіновиробниками, а в березні 2020 року разом з іншими митцями закликала владу не скорочувати фінансування культури. Вона активно виступає за захист української мови, української культури та україномовного контенту.
«Я би зараз наголосила на тому, чи буде українське для українського ринку? Наприклад, та ж «Золота дзиґа» («Золота дзиґа» — українська національна кінопремія, яку вручають за професійні досягнення у розвитку українського кінематографу. Заснована у 2017 році Українською кіноакадемією, – ред.), я не бачу змісту її появи 10 чи навіть 8 років тому. Щодо кіногалузі мої дві «Золоті дзиґи» і два «Кінокола» з’явилися завдяки тому, що в Україні з’явилося українське кіно, і його є стільки, що є з кого обирати. У 2017 році ми вийшли на «Золоту дзиґу» з трьома картинами за 2016 рік, а сьогодні ви бачите, який список. «Золота дзиґа» – це наш «Оскар», а «Кіноколо» – це наш «Золотий глобус». Цього не було б, якби ми лишилися у російській колонії. Не було би у нас і премії Women in Arts, яка заснована у 2019 році ООН, де нагороджують жінок в рамках руху солідарності за ґендерну рівність HeForShe в Україні в партнерстві з Українським інститутом. І я була першою лауреаткою у номінації «Жінки в театрі і кіно», а цього року уже відбулося друге вручення цієї премії і в номінації «Жінки в театрі і кіно» нагороду отримала Наталія Ворожбит. Усього цього не було б, адже ще декілька років тому у нас навіть «Українського інституту» не було. І ця премія не змогла б з’явитися, бо кому б її можна було давати?
Усі ці речі з’явилися, коли ми змогли, по-перше, створити і запустити роботу інституцій. По-друге профінансувати створення фільмів. Політична еліта не бачила взагалі культурного андеграунду, хоча у нас це було. Перші жили в одній країні, другі (митці, – ред.) жили в іншій країні. І, на жаль, суспільство жило з ними (політичною елітою, – ред.), а не з нами, митцями. І на той час вийшов єдиний україномовний продукт серіал «Леся + Рома» тоді, коли нічого цього не було. Це сталося завдяки особистісним амбіціям каналу і власників. Шкода, що це тоді не підхопили інші. А потім ми змушені були захищатися, пролити кров, щоб зрозуміти, що нам треба налагодити своє виробництво. Те саме стосується й інших культурних галузей. Думаю, що шоу-бізнес теж потерпав. Щось трохи було, але після закриття «Території А» практично весь наш шоу-бізнес перейшов у російськомовний контент, зокрема і через те, що він був заручником доступу до радіоточок.
І зараз я боюся, що все повернеться знову. У разі повернення назад, або відкоту у минуле у мене або буде переорієнтація професії, або взагалі якась внутрішня чи зовнішня міграція. Тому що я можу творити тільки в такій країні, яку я бачу упродовж останніх років. Я маю на увазі у культурному плані, йдеться про той гуманітарний прорив, який ми почали. Для себе я не бачу іншого шляху, лише україномовне ТВ, україномовний продукт», – зауважила українська акторка театру та кіно.
Окрім акторської кар’єри Ірма Вітовська активно займаємся благодійністю, підтримує українську армію, допомагає онкохворим. Наразі акторка не приховує, що усі ці роки боротьби за українське забрали чимало сил, наразі достеменно не зрозуміло, як буде розвиватися вітчизняне кіно після карантину, чи підтримає держава сферу культури, яка є однією із основ самоідентифікації нації, якою взагалі буде стратегія гуманітарної політики держави. Проте поки Ірма Вітовська намагається зберігати оптимізм.
«Зараз на виробництво кіно впливає і світова криза, і скорочення. Якісь фільми мають піти в роботу, ті, які пройшли пітчинг минулий. Про нові пітчинги я не знаю. Їх буде небагато, впадуть гонорари. Але тут у мене нема переживань. Це не заробітчанство. Я заробітчанством назаймалася до війни. Зараз мені цікаво створювати хорошу історію. Гонорар, звичайно відіграє роль, але можна ним поступитися у зв’язку з економічною кризою і тією ситуацією, як склалася. Але тепер я переживаю, як буде складатися стратегія гуманітарної політики на майбутнє. Можна пройти будь-які випробування, якщо держава все ж буде підтримувати. І буде дуже дивно у такій ситуації, якщо тут буде скорочення, але запустять усі ті речі, які були до Майдану. Тут все і буде зрозуміло. Бо якщо ми будемо економити на українському виробництві, але при цьому буде активна співпраця, то це означає, що іде згортання (виробництва українського контенту, – ред.). Якщо наші громадяни уже просто доведуть нас, бо будуть обирати весь час шлунками, то якісна меншість, якої достатньо, щоб зробити прорив, може бути просто репресованою, бо ця меншість буде заважати. І все. Читаємо історію, що далі чекає більшість? Є таке поняття совість і сором. І коли ти щось кажеш, і це твоя позиція, то ти вже не маєш права зробити крок назад. Це мені допомагає. І повага. Для мене важливо не втратити повагу… Мене можна не любити, не сприймати. Я можу уникати відвертих конфліктів, намагатися дати людині можливість пристати до українства. Але я не буду змінювати свій світогляд. Вже ні.
Тому ми всі в очікуванні. Є завжди надія і можливість побачити все ж, що ти помилявся. Я зараз у процесі аналізу і споглядання, але мій настрій оптимістичний. Хоча зараз є втома, бо упродовж значної частина життя була боротьба. Іноді дивлюся на деяких людей і думаю, які щасливі, вони не знають історію, вони не так включені… Але я не така, я не зможу такою бути. Я маю багато знань, вони заважають іти на компроміси. І від цього ще важче. Я розумію, що були гірші часи, але, чесно, я уже втомилася. Є досвід Майдану і інших революцій часів незалежності України, де я активно включалася… Це виснажує, але ти розумієш, що треба це робити. Але це все так довго, а віз і нині там. Це емоційне вигорання. Тому я не знаю, яке буде кіно. Дай Боже, щоб ми вийшли в прокат, вийшли з карантину, адже у нас багато стрічок не вийшли в прокат. Бо інакше, кому давати наступну «Золоту дзиґу»? Стрічки є, але вони не можуть зайти у кінотеатри, бо всі на карантині. Це стосується і театрів. Все відкладається. Побачимо. Все тепер залежить від пандемії, від показників, як ми будемо проходити це, як ми будемо ставитися до цього. Це теж страшно. Не дуже хочеться, щоб усі вийшли і завалили медичну систему. Тоді вже буде не до кіно, не до театру, ні до чого», – підсумувала продюсерка.
Відеоверсію інтерв’ю із акторкою театру та кіно, Заслуженою артисткою України та громадською діячкою Ірмою Вітовською дивіться на сайті «Журналіста».
Подписывайтесь на telegram-канал journalist.today
