З 22 по 26 травня в Києві на території Мистецького Арсеналу пройшов IX Міжнародний фестиваль «Книжковий Арсенал». Ветеранський намет, поставлений прямо посеред подвір’я, де продавали військову літературу, створив неабиякий ажіотаж серед відвідувачів. Кореспондентка «Журналіста» Ярослава Матвєєнко взяла інтерв’ю в учасників цього непересічного проекту.
Книга ветерана 72-ї ОМБР Костянтина Чабали «Вовче» – це однойменна повість, яка розповідає про декілька епізодів життя однієї з позицій, а також збірка оповідань – про «миттєвості цієї війни».
Поділіться дитячими літературними спогадами. Що читаєте, читали? Улюблені книжки та автори, герої?
В чотири з половиною роки я читав газету «Правда» і щасливий батько страшенно цим пишався: всім хвалився. Потім перечитав всю домашню бібліотеку, все підряд читав, просто дуже любив читати. Коли в дев’ятому класі перейшов у спортивний інтернат, то читав до уроків, після уроків, інколи замість уроків. Це не завадило мені отримати атестат без четвірок.
Любив класичну пригодницьку літературу: твори Майн Ріда, Олександра Дюма. З героїв подобався Капітан Блад з однойменного твору Сабатіні, «Капітан Зірвиголова».
Зараз теж весь час читаю. В метро, наприклад, читаю про бодинаміку, частіше професійну літературу (прим. ред. – зараз Костянтин Чабала – масажист). До цього прочитав роман Ніла Стівенсона «Криптономікон».
Яку книгу колег порадите почитати? Яка їх книга вразила?
Читав і Мартін Бреста, і Сайгона, почав читати книги Юри Руденка, але відклав. Я не готовий прочитати поки про цю війну. Треба зібратися з силами. Мене особисто суб’єктивно більш за все вразила книга Олександра Терещенка «Життя після 16.30»: життєстверджувальна, після неї хочеться жити. Юра Руденко масштабно написав. Час від часу до неї повертаюсь, і по дві-три сторінки читаю. Батькам купили «Позывной Кассандра». В мене батьки читають все про війну.
Про що Ваша книга?
Про війну, про людей на війні, про характери. Про життя одного ВОПа з тисячі. Книга художня, а характери справжні. Я писав не документально, а художньо. Бо якщо писати напівхудожньо, завжди будуть ті, хто скаже, де і як я прибрехав. Та й пам’ять у мене погана. За художньою літературою можна заховати якісь речі, які не хотілося б озвучувати в документальному режимі. Тому зробив характери, які так чи інакше відповідали дійсності.
Як Ви прийшли до написання книги?
Дуже просто. На війні я писав вірші як метод релаксації. Коли повернувся, мені стало цікавим написати щось довше, ніж на одну сторінку. На фейсбуці побачив рекламу письменницьких курсів, де було написане магічне словосполучення: «Атошникам безкоштовно». Їх організували Юлія Оскольська та Саша Сурков. Нас навчали письменницьким азам. Я їм дуже вдячний. Вони багато розповідали як побудувати сцену, вивести героя, переходи між сценами, щоб все нормально читалося. Та все одно бажання зробити повноцінну книгу не було. Якось прийшов додому, сів і написав чотири глави. Почав викладати на фейсбуці для того, щоб була додаткова мотивація для написання. Написав швидко, десь за місяць-півтора. Писав по дорозі на та з роботи, в метро.
Багато матеріалу не ввійшло у книгу?
Загалом увійшло все, це ж художня література. Була ще одна лінія, але вона не дописалася, тому що зателефонував Мартін і сказав, що він видається, та запропонував спільну презентацію зробити. Зібрав все, що було: видавництву ДІПА сподобалось і вони видали книжку.
Чи плануєте наступну книгу?
Плани є, та зараз це не на часі особисто у мене. Колись я таки її напишу: після того, як почну, буде важко зупинитися.
Чи була б ця книга, якби не війна?
Ні. Була б інша.
Про що була б книга, якби не війна?
Психологічно-мотиваційна про життя, про вибір, про те, що кожен вибір вірний. До війни я працював у сфері маркетингу освітніх послуг. Багато років я вів освітній блог, де висвітлював питання вступу, ЗНО, як підготуватися, як себе психологічно налаштувати, як рухатися далі, якщо щось не вийшло.
Що у Вас змінилося у внутрішньому світогляді після написання та видання книги?
Нічого. Це зробило життя. На війні я отримав світогляд війни, після війни я отримав світогляд після війни. Написання книги було як форма релаксації, віддачі емоції, закрив гештальт.
З написанням книги чи змінились Ви як читач?
По-іншому читаю та дивлюся фільми, та це, скоріше, після курсів, ніж після написання книги. Помічаю, де автор включає моменти, свідомо чи ні, щоб ця книжка або фільм були більш цікавими.
Який відгук читача найбільше запам’ятався, зворушив?
Реакція була набагато позитивніша, ніж я очікував. Взагалі кожен відгук особливий. Це означає, що людина взяла в руки книжку, прочитала її, і це її настільки зачепило, що вона вирішила поділитися своїми враженнями. Дуже приємно, коли люди питають, а що з героями було далі, як у них склалося життя.
Хто Ваш найбільший критик?
Немає критиків. Найбільшим критиком була моя редакторка Юлія Оскольська. Рідні теж іноді критикують, не тільки підтримують. У мене також присутня здорова самокритика.
Як би Ви поставилися до екранізації Вашої книги?
Так само, як до написання книжки: вау, супер, клас! Неважливо, хто звернувся би до мене з такою пропозицією. Ахтем Сеітаблаєв, чи студент останнього курсу режисерського факультету. Для мене ця книга – це був етап, який мені треба було прожити, пропрацювати, що я і зробив. Якщо я буду відчувати, що мені потрібно повернутися і написати ще одну книжку, я повернусь і напишу ще одну книжку. Якщо потрібно буде зняти фільм – добре, я ще такого не робив.
Що читаєте або читали молодшому поколінню: сину, похресникам, небожам?
Сину читав весь час у дитинстві – казки, дитячу літературу згідно його віку або те, що йому було цікавим. До війни читали кожен вечір. Зараз уже дорослий для цього.
Лейтмотив цього проекту феномен ветеранської української літератури – у чому він для Вас?
Я не відчуваю це як феномен, але це моя суб’єктивна думка. Кожна війна оголює почуття, і в цей момент людина реалізує те нове, що в неї виникло. Так чи інакше війна дає бум чогось: книжок, пісень, фільмів, живопису. Війна розбурхує. Коли в країні йде війна, є люди, яким це важливо прочитати, подивитися про те, що було або могло би бути. В них є запит і вони починають шукати. З іншого боку, у людей, які були на війні, є потреба написати про власні переживання та відчуття як своєрідний спосіб реабілітації.
Фото Ярослава Матвєєнко
Серію інтерв’ю з учасниками проекту #ВетНамет читайте за посиланням
Подписывайтесь на telegram-канал journalist.today
