Фото: Event Studio 54
Сьогодні світ прощається з великою Монсеррат Кабальє. Вона пішла з життя 6 жовтня. Свій останній 85-й день народження у квітні цього року співачка відзначила в Києві, на сцені Національного палацу "Україна" разом з українською публікою. До вашої уваги пропонуємо інтерв’ю з легендарною оперною дівою, яке виявилося останнім..
– Синьйора Кабальє, Ви ж у Києві не вперше?
– Ні, звичайно, і зі мною тут завжди відбувалися цікаві речі. Років 20 тому у вагон, в якому я їхала з Києва до Москви, влізли двоє українських журналістів: вони так хотіли інтерв’ю, що пішли навіть на те, щоб в поїзд сісти без документів. Лише коли він рушив з місця, показалися – і, зрозуміло, я здалася. Чоловік, пам’ятаю, цілував мені руки, говорив, що я його кумир. Ну, як було не поступитися? Навіть не знаю, де ще так ризикували, щоб зі мною зустрітися. Все-таки я не рок-зірка, це у їх світі фанати піднімають на руки автомобілі, йдуть на якісь безумні вчинки.
– Вам ось-ось виконається…
– 85!
– Не віриться!
– І мені! (Сміється).
– Чому вирішили святкувати саме в Києві?
– 14 квітня у мене бенефіс, я вирішила приїхати напередодні, щоб встигнути і відпочити з дороги, і відрепетирувати з іншими учасниками й оркестром, і саме 12-го у мене день народження. Тому святкую у вашій столиці, в готелі, з дочкою, внучкою, племінницею, колегами і друзями.
– Судячи з того, як блищать Ваші прекрасні очі, вік для Вас – суто формальна, паспортна річ. Ви його не відчуваєте?
– Лише якщо втомилася або щось болить (зітхає), а коли виступаю або викладаю – ні. Мені здається, старіння – страшна несправедливість природи по відношенню до людини. Найбільша, яка лише може бути. Поки ти молодий, ти цього не розумієш. Квапишся кудись, прагнеш те отримати, цього досягти. А коли у тебе начебто все вже є, озираєшся на всі боки, а часу-то особливо і не залишилося – порадіти і пожити для себе.
– Багато ще хочеться зробити, правда?
– Правда! Встаєш вранці, говориш: «Спасибі, Господи, за новий день, що подарував мені!» – і думаєш: як не хочеться уходити. Мені стільки ще потрібно встигнути! Наприклад, хотілося б побачити, як здійснюються мрії моєї внучки. Даніела дуже хоче стати балериною, а я – побачити її на сцені, в постановці, де вона буде Оділлією, Одетою. Я ще дуже потрібна своїм рідним, своїм учням, і це тримає мене у формі.
– Що Вам зазвичай дарували на дні народження? Напевно, коштовності?
– Ну що ви! Всі мої близькі знають: мої прикраси – це дизайнерська біжутерія, я не такий марнотрат, щоб витрачатися на справжні камені. А якщо ви про публіку, то найбільший подарунок від неї – оплески і квіти. А ваша публіка, спілкування з нею само по собі дарунок! Сім років тому я була в Києві з сольним концертом, і українці зворушили мене до сліз. Співати було ніколи: кожен, хто виходив дарувати квіти, виступав з промовою! Я мало що розуміла, тому що далеко не завжди шанувальники іспанською або англійською говорили, але читала по міміці, по очах. Українці дуже хороші, щирі люди!
– Кияни чимось схожі на Ваших земляків барселонців, як Вам здається?
– Можливо, емоційністю, темпераментом. Раніше не замислювалася про це, а тепер приглядатимуся і порівнюватиму.
– Київ, як і Барселона, футбольне місто: у нас було і є легендарне «Динамо», дуже сильна традиція ходити на стадіони, вболівати за улюблені команди. Це правда, що Ви – футбольний уболівальник?
– Так, тому що в наших краях футбол – практично релігія. Я намагаюсь дивитися всі ігри «Барселони» вдома, по телевізору. А взагалі, вболіваю за всі іспанські клуби: і за «Реал», і за «Валенсію».
– А хто найулюбленіший гравець?
– Мессі, звичайно. Мені здається, він з тих, хто наразі грає, найяскравіший. І гарний. Ой, я вже стільки разів його хвалила, що час і йому про мене щось хороше сказати. (Сміється).
– Правда, що Фредді Меркьюрі, коли Ви запросили його до Барселони, мало того, що одразу ж прилетів, так ще і розмову з Вами почав зі слів: «Я Ваш давній шанувальник»?
– Так, правда, і я цим дуже пишаюся. Ми запросили Фредді, він прилетів, я поїхала до нього в готель, ми повинні були обговорити спільну роботу. Мені хотілося спробувати щось нове, якусь сферу, в якій мене ще не знають…
– У Вас величезний класичний репертуар: 88 оперних партій, 800 камерних творів.
– Мені пощастило з музичною пам’яттю. Не рахувала, 800 або 805, але багато, і вже тоді було немало, тому хотілося чогось іншого. Фредді сів за рояль і почав грати, показувати твори, а я, як всі оперні співачки, трохи хвалько, чого гріха таїти, ми буваємо досить зарозумілими, коли маємо справу з рок-музикантами, з поп-співаками. Я не дуже гарно запитала його: «Ви що, вмієте грати на роялі?». Досі за це соромно. А він відповів щось подібне до «та я, взагалі-то, і музику пишу», а потім заспівав. Виявилось, у нього прекрасний класичний баритон! Будь він оперним співаком, і тут був би успішний. Чесно кажучи, я тоді варилася у власному соку, орієнтувалася в тій музиці, яку виконувала, і не зовсім розуміла, хто зі мною співатиме. Не думала, що у нас буде «Барселона» і що мені 30 років поспіль (пісні ж цього року 30!) казатимуть: «Ви увійшли до історії світової поп-музики за руку з Фредді Меркьюрі».
– Кажуть, пляшку шампанського, яку Меркьюрі Вам подарував, Ви берегли, як коштовність.
– Звісно. Відкрила лише коли дочка виходила заміж.
– Для багатьох творчих людей Ви орієнтир і кумир, а хто з великих був Вашим кумиром – є такі?
– В юності я була зачарована Френком Синатрою. Уявляєте, як мене приголомшило те, що одного дня він прийшов на спектакль, в якому я співала, помітив мене (хоча це 60-і роки, він не йшов в оперу послухати Кабальє, не було жодної Кабальє тоді!) і запросив взяти участь у благодійному вечорі? Вивів на сцену, я заспівала одна, потім разом з ним. Мені здавалося, я сплю, і все це зараз зникне, як сон. Ну, де я, а де Синатра?
– Ви народилися в небагатій сім’ї.
– Я б сказала жорсткіше: у бідній. Батько був робочим на заводі, мама підробляла, де могла. Я дуже хотіла швидше кимось стати і почати допомагати батькам матеріально. У мене було в буквальному розумінні слова голодне дитинство: це 30-і роки, всі думки були про те, де роздобути щось їстівне, навіть у нас, у дітей.
– Після вашого зльоту преса писала про Вас як про Попелюшку Барселони.
– Певною мірою це так: адже Попелюшка багато працювала, перш ніж зустріла принца. Хоча у мене своя казка: жила-була Попелюшка, строчила на фабриці носові хусточки, багато займалася (тому що професія співачки – це постійна робота над собою), врешті-решт стала принцесою, а потім знайшла принца. (Посміхається).
– Хто кого вибрав: Ви чоловіка чи він Вас?
– Обирала я, але не чоловіка, а партнера по сцені. А пропозицію за півроку після знайомства зробив Бернабе.
– Ви оперна діва, про яку говорять «неперевершена», він – Бернабе Марті, у минулому відомий тенор. Конкуренції в сім’ї не було?
– Ні. І, якщо хочете, дам пораду: хочете жити в здоровій, щасливій сім’ї – не змагайтеся зі своєю другою половиною. Навіть якщо ви люди однієї професії (а так часто буває), поважайте один одного, підтримуйте, не заздріть. Є один момент, який може вас посварити? Пригадайте десяток тих, які об’єднують. Мовчки, про себе, і вам перехочется з’ясовувати стосунки, ось побачите! Спільні діти, спільні радощі, разом проведений час, щось, чого ви досягли удвох, те, чого в одного без іншого ніколи б не було. Це є в кожної пари, інакше вона не стала б парою. Хороше завжди рятує, якщо вчасно про нього згадувати.
– Як чудово Ви сказали!
- (Посміхається). У мене велика дружна сім’я і кар’єра, про яку можна лише мріяти. Здоров’я б не підводило. Ось, мабуть, лише здоров’я і бажатиму собі: мені вже натякнули, що непогано б приїхати до Києва і в 90.
Матеріали інтерв’ю і фото надані Event Studio 54.
Подписывайтесь на telegram-канал journalist.today
