До студії «Журналіста» завітав продюсер, очільник Державного агентства України з питань кіно (з 6 серпня 2014 по серпень 2019 року) Пилип Іллєнко. Він очолював Держкіно 5 років. Наприкінці серпня цього років він несподівано подав у відставку. Більшість митців, режисерів, експертів у цій сфері називають ці 5 років пробудженням української кіноіндустрія після тривалої “сплячки”. Як та завдяки чому цього вдалося досягти, а також про перспективи вітчизняного кінематографу ми і поспілкувалися з нашим гостем.
За 5 років роботи Пилипа Іллєнка у Держкіно в Україні у прокат вийшли 110 вітчизняних повнометражних фільмів, було знято 173 фільми, з яких 67 ігрових повнометражних, 24 ігрових короткометражних, 23 анімаційних, 56 неігрових і 3 літописні матеріали.
«Точну цифру я не пам’ятаю. У мене на YouTube каналі, на моєму на Фейсбуці можна подивитися, я зробив такий звіт за 5 років своєї роботи. Це коротеньке відео, там ці цифри є. В принципі, це близько до правди. Ви перерахували те, що було створено лише за підтримки Держкіно. Бо була ще певна кількість стрічок створена без державної підтримки, або за підтримки Українського культурного фонду, а також міністерства культури. Але саме Держкіно стало першим драйвером запуску і перезавантаження кіноіндустрії. Кіно це ж не сухі цифри, просто цифрами доводиться оперувати для того, щоб показувати результат. Проте це не просто цифри, це важливий процес, який для мене характеризується не тільки тим, що українські фільми почали з’являтися системно в українському прокаті і на телебаченні, а зрештою і на міжнародних кінофестивалях, що в Україні з’явився глядач, споживач цього продукту, але і те, що відбулися важливі зміни в самій кіноіндустрії. У будь-якій справі важливе певне становлення професії, галузі. У нас не було системної кіноіндустрії, починаючи з початку 90-х років. Вона фактично була знищена, і було дуже важливо перезапустити ці процеси, зрушити з місця індустріальний цей локомотив, і надати йому певної інерції руху. Нам це вдалося. Що я маю на увазі? У 2014-му у нас на пальцях рук можна було перерахувати режисерів, які мали більше двох-трьох повнометражних фільмів, зроблені за останні 20 років. Якщо не брати до уваги старше покоління, яке встигло познімати у 70-х – 80-х. Брак досвіду – це була найголовніша проблема. Це стосувалося не тільки режисерів, а всіх абсолютно. Адже без цього не можна братися за складні речі. Можу сказати, що, наприклад, у Сергія Параджанова фільм «Тіні забутих предків» був четвертим у його кар’єрі. Перші фільми, які були перед цим, не здобули якогось визнання ані у критиків, ані у глядачів. Вони були не видатними, але завдяки цим фільмам він отримав досвід, експеримент, можливість шукати себе. А в четвертому фільмі він (Сергій Параджанов, – ред.) себе знайшов. Подивіться фільмографію більшості видатних режисерів, то ви побачите, що кілька перших їхніх фільмів це був пошук свого стилю, експерименти з художнім висловлюванням і так далі. Це стосується переважної більшості режисерів. Для багатьох тих, хто працює в українському кінематографі, сам процес кіновиробництва – перший досвід. Тому дуже важливо, щоб держава давала можливість такий досвід отримати», – сказав Пилип Іллєнко.
На початку жовтня у пресслужбі Держкіно повідомили, що Американська кіноакадемія оприлюднила довгий список кінопремії «Оскар» у категорії «Міжнародний повнометражний фільм». Висунутий Українським Оскарівським комітетом фільм Нарімана Алієва «Додому» був серед стрічок із 93 країн світу, які пройшли відбір. Також до довгого списку увійшов українсько-чесько-словацько-польський фільм Вацлава Маргоула «Пофарбоване пташеня», знятий в копродукції у тому числі за підтримки Держкіно України. А вже 17 грудня стало відомо, що стрічка «Додому» не потрапила до шортлиста «Оскара». Натомість серед претендентів на премію є стрічка «Пофарбоване пташеня», що поданий від Чехії. Про це йдеться на офіційному сайті премії Американської кіноакадемії. На думку Пилипа Іллєнка, українському кіно, щоб досягти світового рівня, не вистачає не вистачає часу і кваліфікованих фахівців.
«Нам не вистачає часу. Ми дуже багато часу втратили, поки інші його не втрачали, а розвивалися. Наприклад, американський кінематограф безперервно розвивається з початку XX століття. У європейському кіно були катаклізми, пов’язані з світовими війнами та іншими речами, які відбувалися в XX столітті на нашому континенті. Через це європейське кіно теж втратило певні можливості у цей час. Тому американці випередили всіх і стали не просто американським кінематографом. Скажімо так, Голлівуд – це вже світовий кінематограф, тому що він займається пошуком талантів і професіоналів на глобальному рівні, а кращі з кращих потрапляють туди, в систему, де є безперервний індустріальний досвід, який вимірюється вже більше ніж 120-ма роками. Тобто ми маємо розвиватися швидше, ніж всі інші, щоб наздогнати їх. Це складне завдання. Я не думаю, що в творчому плані ми суттєво програємо європейським країнам, але щодо індустрії, тобто досвіду і відпрацювання певних виробничих алгоритмів, цьому нам треба вчитися. У нас ще одна проблема – це освіта. Мова не лише про сценаристів, режисерів, операторів, до речі, операторська школа у нас розвинена краще, ніж інші кінопрофесії. Фахову освіту має здобувати і середня ланка, а в нашій ситуації більшість людей, працівників середньої ланки, це люди, які вчилися просто на майданчику, на практиці. Просто не вчать такій професії, як спеціаліст із комп’ютерної графіки, освітлювач, чи механік знімальної техніки. У кращому випадку, у компанії, де вони працюють, можуть бути якісь курси. Тобто брак часу і брак фахової освіти – це найбільша проблема», – вважає Пилип Іллєнко.
Розповів наш гість і про успіхи української кіноіндустрії та місце українського продукту на міжнародній мистецькій арені.
«Кіно – це командна творчість, на відміну від дуже багатьох інших видів мистецтва, де є індивідуальний автор. Титри фільму ідуть приблизно 3-5 хвилин, там сотні і сотні прізвищ, і кожен з цих людей має право сказати: «Це мій фільм». Кіно це комплексна історія. Нас почали впізнавати в Європі, це правда. Жоден серйозний кінофестиваль не обходиться без українського фільму. Цього року ми були представлені на фестивалях класу «А»: в Берліні, в Каннах, у Венеції, в Торонто, в Токіо, в Варшаві. Я боюся зараз щось забути. Іноді по 2-3 фільми ми там презентуємо, часто українські стрічки отримують на цих фестивалях призи. Нас впізнають, знають, хочуть з нами працювати. Ми чимало фільмів зробили у спільному виробництві з іншими країнами. Крім того, до нас приїжджали знімати відомі режисери, знімалися у нас відомі актори. Це все говорить про професійне визнання.
Що стосується речей, які від нас дещо відлякують: нестабільна політична ситуація, яка відображається на стабільній фінансовій підтримці, є ризики політичні, які цього року зіграли якусь негативну роль, коли відмовили деяким фільмам копродукційним у фінансуванні. Це дуже погано для іміджу. І проблеми з захистом майнових та авторських прав, тобто піратство. Піратство не дає можливості розвиватися цілим сегментам кіноіндустрії: кінотеатрам, digital-платформам. Через це нас як ринок серйозно не розглядають великих стрімінгові міжнародні платформи, і не може народитися серйозна національна платформа, яка могла б стати теж замовником контенту, чи купувати готовий контент за нормальні гроші. Сьогодні українська стрімінгова платформа може продюсеру запропонувати за фільм на рік 3-5 тис. дол. Це для виробництва кіно, а це на ліки від головного болю. Це дуже мало, при тому, що в сусідній Польщі місцеві стрімінгові платформи готові вкладати більші кошти», – пояснив український продюсер.
Державне фінансування українського кінематографу за останні 5 років збільшилося з 63,1 млн грн до 505,9 млн грн. І тут, за словами нашого гостя, це відбулося завдяки консолідації суспільства, кіноспільноти та прийняттю закону «Про державну підтримку кінематографії в Україні», за який хоча не без проблем, але все ж проголосували парламентарії.
«Насправді ця сума складає майже мільярд гривень. Ви назвали цифри по Держкіно. Якщо додати інші джерела надходжень, то там значно більші суми. Більше мільярда Це вдалося завдяки кропіткій роботі, і тому, що у 2014-му, 2015-му і 2016-му вдалося кіноіндустрію об’єднати і отримати певний важіль впливу на владу. Хоча я і був представником влади, але я не займав посаду, яка б дозволяла ухвалювати рішення щодо обсягів фінансування кіно. Тому професійна спільнота, коли вона об’єднується, вона стає вагомим інструментом впливу на владу з боку громадянського суспільства. Коли у суспільстві є консультація, жодна влада не ігнорує це, а починає реагувати, і відповідно коли влада починає реагувати, задавати питання, що треба зробити, тоді вже моя задача була, запропонувати, що конкретно треба зробити. Адже мова не лише про гроші. Це і зміна правил надання підтримки, зміна законодавства, якісь ініціативи щодо інших форм державної підтримки. Це теж було значною мірою зроблено. Ми підготували, а Верховна Рада ухвалила досить революційної закон, який підписав президент, де є багато компромісів. Це потужний крок вперед. Наприклад, один із пунктів цього закону звучить так, що держава, коли фінансує кіно, перестає бути власником майнових авторських прав на стрічку. Це так працює державна фінансова підтримка у всій Європі. Це був надзвичайний крок, це дуже болісно сприймали всі, хто в державі займається бюджетними питаннями. Логіка завжди була така, якщо ми комусь дали копійку, то ми за це маємо щось як держава отримати. А тут, у цьому законі, все було зовсім інакше, просто декларація, що це фінансова підтримка. Тому у такий спосіб фінансова підтримка виробництва українських фільмів стала справді підтримкою, а не фінансуванням державного замовлення.
Є така думка, яка періодично приходить комусь у голову, замість фінансування великої кількості фільмів, про що ви уже сказали, давайте будемо знімати три фільми на рік з великим бюджетом. Мистецтво так не працює. Останній, хто так робив, був Сталін. Період після Другої світової війни і до його смерті називають «малокартинням», коли давали гроші тільки метрам, і вони знімали кіно, 10-20 фільмів на рік на весь Радянський Союз. Це були нікому не цікаві в більшості своїй пропагандистські картини, нічого цікавого в них не було. Після того як з середини 50-х, особливо 60-х змінили цей підхід, почали давати можливість знімати молодим режисерами, тільки тоді з’явилося і українське поетичне кіно у тому числі. За рахунок кількості з’являється можливість отримати фінансування на створення фільмів тому числі тих людей, які можуть створити конкуренцію. Жоден кінематограф не складається виключно з шедеврів. Наприклад, той же Голлівуд, якщо порахувати, скільки фільмів вони виробляють а скільки стає фінансово успішними, там картина жахлива. Є таке емпіричне правило про те, що 80% результату відбувається за рахунок 20% зусиль. Так майже у всьому. Наприклад, американські інвестори, які фінансують кіно, вони ніколи не вкладають гроші в один фільм. Це дуже великий ризик. Вони вкладають гроші в пакети фільмів, так званих слейти, де там 8-10-12 фільмів. І до кінця ніхто не знає, які фільми будуть тим, котрі окуплять інвестицію. В середньому десь два-три фільми стають успішними, окуповують інвестиції. Так працюють професійні інвестори. Чому у нас вважають, що якщо ми вкладаємо державні гроші, то буде якийсь інший результат. Це мистецтво, це індустрія, але, з іншого боку, це дуже суб’єктивна історія. Тобто це креативна індустрія, це сфера, де додана вартість кінцевого продукту в основному складається з інтелектуальних зусиль, а це дуже суб’єктивна річ. Буває просто людина впала в депресію, і був якийсь творчий провал. А мине час, і ця людина може зовсім по-іншому працювати. Взагалі митці дуже емоційні люди, дуже відкриті, вони тонко реагують на зовнішні подразники. А генії – це взагалі відхилення від норми, в хорошому сенсі цього слова. Тому працювати з такими людьми досить важко, але з іншими не виходить працювати, бо тільки ці можуть щось зробити таке, що зацікавить мільйони людей», – переконаний Пилип Іллєнко.
Розказав український продюсер і про значення українського кіно для нього особисто, і про своє бачення майбутнього вітчизняного кінематографу.
«Я довго шукав визначення професії продюсер, мені більше подобається, що це просто комунікатор між людиною і реальним світом. Для мене українське кіно є певною цінністю, важливою цінністю. Я пішов працювати на державну службу, тому що відчував, що саме я знаю, як в складних умовах вирішити ці проблеми, які на той час перед українським кіно стояли. Це було такою мотивацією. Мені було би дуже прикро, якщо українське кіно після такого невеличкого зростання, після початку відродження, яке відбулося там в 2011-2013 роках, коли всі трохи видохнули, що почали з’являтися фільми, всі відчули що ось-ось усе це вибухне надзвичайно цікавою історією. І в цей момент починається 2014, припиняється фінансування, починається війна, починаються розмови про те, що нащо нам взагалі кіно цих умовах. В цей момент треба було брати на себе відповідальність, і мені здається, що я і ті люди, які були поруч, що нам вдалося багато чого зробити спільно. В першу чергу, тому, що ми змогли об’єднати зусилля українських кінематографістів, що до того дуже часто траплялося. І зараз знову настав період, коли українські кінематографісти роз’єдналися, розбіглися по своїх кутках. Усім, мабуть здалося, що ми уже здобули, і тепер все буде нормально. Це не так, це безперервний процес. Може, слава Богові, уже не така кризова ситуація, яка була у 2014-му році. Боротьба триває, їй нема кінця, якщо ти хочеш, щоб щось розвивалося. Є багато людей, які зацікавлені у тому, щоб в Україні не було свого кіно. Це політичні процеси. Мій батько казав, якщо ти обрав в Україні займатися українським кіно, то це означає, що ти автоматично почав займатися політикою. Це просто певна данина, не треба себе обманювати, що є мистецтво, ти займаєшся мистецтвом, а воно поза політикою. Сам факт існування українського кіно як явища – це фактор реальної політики. Тому що кіно – це не тільки індустрія, не тільки мистецтво, це формування ідентичності. І оскільки українська нація досі змушена боротися, щоб відстояти своє право на існування не тільки як української держави, а й як нації, як певної спільноти з власною ідентичністю, то і кіно як інструмент сприяння побудови цієї ідентичності також знаходиться під постійною загрозою. Наїзди на українське кіно можуть проявлятися по-різному, навіть під спробою допомогти розвиватися. У нас дуже багато років показали, що ми знімаємо в копродукції з росіянами, це ж називається індустрія, знімають кіно постійно, люди працюють. Але це було не українське кіно, це було кіно знято в Україні. Оскільки кіно несе в собі дуже важливі меседжі, багато з яких непрямі, які працюють на тривалу перспективу, то це, очевидно, є загрозою для багатьох», – розповів гість студії «Журналіст».
Як зауважив продюсер, український глядач полюбив сучасне вітчизняне кіно, принаймні ця любов зросла, хоча у відсотковому співвідношенні це зростання відбулося від 1% до майже 10%.
«Це просто об’єктивна статистика за кількістю проданих квитків. В середньому в європейських країнах цей показник складає 20%-30% вітчизняного кіноринку. У нас наразі 10%. Здобути його (європейський рівень касових зборів від прокату вітчизняних стрічок, – ред.) не так просто, тому що кіно довго виробляється. Українські кінематографісти довго були відірвані від аудиторії, це вплинуло і на аудиторію, і на кінематографістів. Перші не уявляли собі українське кіно, вони знали і уявляли собі лише американське кіно. Другі ж уявляли собі свою аудиторію як якихось естетів, яким цікаві складні висловлювання. Вони показували свої фільми колу однодумців, і сприймали їх як репрезентативну фокус-групу, але це неправильно. Так склалося, бо раніше кінематографісти не мали доступу до широкої аудиторії, тому вони були у певній бульбашці, яка була далека від реальності. Зараз це змінилося, коли в прокаті українське кіно, зали повні, уже є ті, хто регулярно відвідує кінотеатри», – пояснив співрозмовник.
На завершення бесіди Пилип Іллєнко потішив новинами про те, що найближчі півтора роки українці ще точно матимуть нагоду насолодитися українським кіно.
«За останні 5 років виготовлено багато фільмів, чимало з них ще не вийшли у прокат. Ці стрічки будуть виходити у прокат цієї зими, навесні 2020-го, прем’єри уже розписані і на осінь. На українського глядача чекає багато цікавого і різного кіно і в цьому, і в наступному році не залежно від того, якою буде далі підтримка українського кіновиробництва. Ці стрічки уже готові. Я спокійний за українське кіно для українського глядача на наступний рік. Насолоджуйтеся і підтримуйте українське кіно. Це важливо. А українським кінематографістам я би побажав бути консолідованими», – підсумував продюсер.
Повну відеоверсію інтерв’ю з продюсером, очільником Державного агентства України з питань кіно (з 6 серпня 2014 по серпень 2019 року) Пилипом Іллєнком дивіться на сайті «Журналіста».
Подписывайтесь на telegram-канал journalist.today
