До студії інформаційного агентства «Журналіст» завітала письменниця-прозаїк, журналістка, блогер Анастасія Піка. Гостя презентувала свою книгу «Історії, які ніколи не закінчуються», розповіла історію її створення та поділилася труднощами, з якими сьогодні стикаються молоді автори в Україні.
За словами авторки, коли вона нотувала деякі історії у своєму блозі, то ще не замислювалася над виданням цілої збірки.
«Дуже рада побувати у вас. Дякую за запрошення і можливість розповісти про свою книгу. Історія її дійсно дуже цікава. Чесно кажучи, я взагалі не знала, що вона з’явиться на світ. Справа у тому, що я пишу все життя. Пишу я виключно прозу. Інколи, коли мене щось надихало, я робила невеличкі прозові пости в блог, розповідала різноманітні історії і якось навіть не замислювалася над тим, що насправді вже написала цілу збірку оповідань. Усвідомила я це тільки тоді, коли зрозуміла, що роман, над яким я працюю, дуже затримується в часі, що вже йде рік за роком, а я все ще не опублікувала власну книгу. І тоді я подумала: можливо не варто починати з чогось такого масштабного, одразу друкувати роман, а все ж таки спробувати видати збірку короткої прози. Тоді я залізла у архіви комп’ютера, блогів і знайшла там свої оповідання. Спочатку я відібрала приблизно 30, але зрештою до збірки увійшло 24 оповідання. Тобто не можна сказати, що я сиділа і працювала над цією книгою. Це були оповідання, які я писала протягом життя, починаючи зі студентських років. Деякі – просто одномоментні думки. Я їхала, наприклад, в метро, щось побачила, мене це здивувало, і я записала це в блозі. Але є і повноцінні оповідання з сюжетом, наприклад, «Повернення Тетісу» про Київ. Це оповідання, яке перемогло в конкурсі від «Коронації слова» (конкурс малої прози «Як тебе не любити» започатковано «Коронацією слова» спільно з Департаментом суспільних з комунікацій КМДА – ред.). Там повноцінний сюжет, є герої. Про «Історії, які ніколи не закінчуються» написав цікаву статтю журналіст Ігор Бондар-Терещенко. Він зауважив, що ця книга трохи змінює ставлення до жанру оповідання. Тому що в моїй прозі не завжди є класичні складові, наприклад, коли є кілька дійових осіб, розкриті повністю характери. До «Історій, які ніколи не закінчуються» увійшли замальовки, нариси, есе, дуже різні за жанром. Чому я вирішила всі їх зібрати в одну книгу? Справа в тому, що я живу в Києві, спілкуюся з людьми, які живуть в столиці, а так як часто подорожую, то і в багатьох інших великих містах світу. І я помітила, що у людей немає часу читати, вони працюють. І я все частіше чую: «Я би із задоволенням почитав, але книга така довга». Зараз люди надають перевагу Instagram, Twitter. Я сама журналіст і цікавилася статистикою, які статті чи пости збирають більше лайків, на що люди реагують. Люди дочитають до кінця, якщо публікація не дуже довга. Тому, коли я зрозуміла, що у мене є оповідання, які люди можуть, не напружуючись, прочитати в метро, проїхавши кілька зупинок, і отримати задоволення, я вирішила зробити цю книгу», – сказала письменниця-прозаїк.
Збірка прози Анастасії Піки ілюстрована білоруською художницею Анастасією Дачко. І, як стало відомо «Журналісту», це теж не менш цікава історія.
«Це дуже цікава історія, тому що я теж малюю. І якось моя подруга, яка теж художниця, намалювала до моєї ранньої шкільної збірки ілюстрації. Тому у мене був такий спогад, що це класно, коли книга з ілюстраціями. Мені дуже хотілося це знову втілити в життя, але я не бачила в собі сили, щоб проілюструвати книгу, оскільки малюю для власного задоволення. І я почала згадувати, хто із моїх знайомих займається ілюстраціями, і міг би мені допомогти. Так вийшло, що я знаю багатьох білорусів, серед яких була і художниця Анастасія Дачко. Мої знайомі спочатку думали, що це мій псевдонім, тобто, що Анастасія Піка та Анастасія Дачко – це одна і та сама людина. Насправді ж це дві різні людини. Анастасія теж цікава, творча особистість. Ми познайомилися дуже давно, ще під час мого навчання в Інституті філології ім.Тараса Шевченко. Я робила порівняльний аналіз української та білоруської мов і мені потрібна була допомога людини, яка досконало знає і українську, і білоруську. Близькі друзі порадили її. Ми з Настею почали спілкуватися, виявилося, що у нас багато спільного. Потім вона приїжджала до Києва, а зараз взагалі тут живе. Тому коли я замислилася над тим, щоб у збірці були ілюстрації, то одразу звернулася до Анастасії Дачко. Я подумала про неї, тому що Настя завжди читала мій блог і їй подобалися мої оповідання. Коли вона погодилася, для мене це була велика радість. Настя сказала, що її надихають мої оповідання, оскільки вони створюють в її голові образи. І ми разом почали роботу над книгою. Вона зробила ілюстрації не до всіх оповідань. По-перше, їх багато. По-друге, не всі вони настільки образні. У збірці є, наприклад, доволі особисті історії, до яких складно було щось підібрати. Однак, ті ілюстрації, які вона зробила, дуже круті. Наприклад, до оповідання із блогу «13 порад для того, хто збирається на сафарі в районну поліклініку» Настя намалювала безкінечну чергу, у якій стоять люди. У мене чимало творів з гумором, і ілюстрації теж із гумором. Тобто у нас вийшла дуже класна співпраця. Сподіваюся, що не остання», – поділилася спогадами Анастасія Піка про знайомство з білоруською художницею.
Під час інтерв’ю письменниця також розповіла про особистий досвід щодо того, які перешкоди доводиться подолати автору, щоб надрукувати книгу, щоб творчість митця побачила світ.
«Я не буду брехати – це дуже важко, і я не знаю чому. Я навіть не здогадувалася, настільки це важко. Я вже розповідала, що пишу давно. В мене завжди були думки про те, щоб видати книгу. Але, наприклад, у студентські роки я думала, що книгу можна видати повністю безкоштовно, що ти можеш просто прийти, у видавництві хтось оцінить твій талант, побачить, який ти геніальний письменник і надрукує. Це так не працює. Я цього раніше не знала. Це був мій перший міф. Другий міф був, коли я у студентські роки почала надсилати у видавництва свою повість «Людина, яка вічно шукає». Ніхто її не хотів брати. Всі писали, що візьмуть, якщо я запропоную власні кошти. Я була студенткою, у мене не було грошей. Тоді я почала шукати інші шляхи, і почала приймати участь у літературних конкурсах. Їх було дуже багато, багато разів я перемагала. Однак були і доволі смішні випадки. Я подавалася на літературні конкурси, бо хотіла, щоб мої твори надрукували. В результаті було так: я виграла телевізор, ролики, радіо. Були різні призи, але не друкували. Було і таке: один із конкурсів, який дав мені четверте місце, друкував лише тих авторів, які займали перше місце. Однак вони не давали перше місце нікому протягом багатьох років. Тобто люди приймали участь, надсилали рукописи, але друку не відбувалося. Це пояснювали, звісно ж, фінансовою неспроможністю, важкою економічною ситуацією в країні. Згодом, коли я пішла в журналістику, я вирішила, що видати власну книгу нереально. Проте не полишала писати. Потім я у 2017-му році дізналася, що «Коронація слова» оголосила новий конкурс. Хочу відзначити щодо «Коронації слова» – я в захваті від того, що вони є. Мені з одного боку жаль, а з іншого, можливо, це і добре, що це конкурс недержавний, а який зробили конкретні люди Юрій та Тетяна Логуші, за що їм велика подяка. Вони дають дуже хорошу рекламу авторам-переможцям. Це той шлях, який я можу порекомендувати авторам, які лише починають свій творчий шлях. І от я прочитала, що «Коронація слова» започаткувала спільно з Департаментом суспільних з комунікацій КМДА конкурс малої прози «Як тебе не любити». Я Київ дуже люблю, оскільки тут народилася. І ідея цього оповідання вже давно була в моїй голові, але написала я його спеціально для конкурсу. Я отримала перше місце і, відповідно, оповідання надрукували. Ця збірка для мене стала першим серйозним друком, зараз її можна знайти у всіх бібліотеках країни. Ну і фінальна частина моєї історії про шлях автора-початківця. Коли я вирішила видати свою книгу власним коштом, то думала, що ти приходиш, платиш гроші видавництву і тебе видають. Виявилося, що так це теж не працює. По-перше я дізналася, що творчість автора має підходити під формат видавництва. По-друге, навіть якщо твоєю книгою зацікавляться, є така кількість бажаючих, що невідомо, коли справа дійде безпосередньо до друку. Я була здивована ситуацією на українському видавничому ринку. Виявилося, що зараз всі люблять non-fiction, перекладну і дитячу літературу. Часто було таке, що мені відмовляло видавництво, тому що вони були зосереджені на іншому літературному напрямку. Коли ми з Настею (художниця, ілюстратор книги Анастасії Піки «Історії, які ніколи не закінчуються» – ред.) дійшли до видавництва «Саміт-книга», я вже була у відчаї, не вірила, що книгу хтось опублікує. Дуже велика подяка моєму видавцю Ігорю Миколайовичу Степуріну за те, що він одразу відгукнувся, підтримав, сказав, що це дуже цікава книга та ілюстрації. Ми зустрілися, я одразу зрозуміла, що це серйозне видавництво. «Саміт-книга» – один із лідерів по кількості друкованих видань в Україні, вони не зациклюються на конкретних літературних напрямках. Я дуже їм вдячна за підтримку. Можу підсумувати, що знайти свого видавця – це дійсно справжнє мистецтво. Це дуже складно», – зауважила гостя студії «Журналіст».
Розповіла блогер і про героїв своєї збірки: хто став прототипом її персонажів, а також які ситуації її надихали на створення історій
«Майже всіх своїх героїв «Історій, які ніколи не закінчуються» я зустрічала в реальному житті, на вулицях Києва. Крім того, я – журналіст, і в силу своєї роботи перетиналася з різними людьми. Деякі з них і надихнули мене на створення літературних образів. Один з моїх улюблених героїв Бедуїн – це безхатько, прототип якого реально живе у Києві. Саме він мене надихнув на таке оповідання («Бедуїн і косуха» – ред.). Він змінив моє ставлення до бездомних людей. Є ще одне оповідання, історію створення якого варто пояснити. Я приймала участь у літературному конкурсі коротких історій. За його умовами, історію потрібно було вмістити у 100 знаків. Тому я трохи розкрию цього героя. У цьому творі («Час Ікс» – ред.) мова про патріотичних працівників бензоколонки. У Києві є такий проміжок часу 23:45, коли нічого не працює упродовж 15-20 хвилин. І в один з таких моментів ми з чоловіком потрапили. Нам потрібно було одночасно в супермаркет, аптеку і на заправку, і все було зачинено. І ми із сарказмом почали питати працівників бензоколонки, в чому справа, чому і вони не обслуговують людей у цей час. А на заправці гучно працює радіо, і опівночі там лунає гімн України. І виявилося, що в цей час співробітники реально стоять і співають, приклавши руку до серця. У мене зникли усі запитання. Ми одразу заспокоїлися з чоловіком і посміхнулися. І я також сподіваюся, що ці історії та герої викличуть, як мінімум, посмішку у моїх читачів», – сказала Анастасія Піка.
На переконання письменниці, гумор допомагає людині легше долати життєві труднощі, саме тому він є невід’ємною частиною її творів.
«Щодо гумору у цьому питанні я солідарна з прекрасним українським письменником Анатолієм Дімаровим. На жаль, його вже немає з нами. Я щаслива, що встигла з ним познайомитися. Він був одним із перших письменників, який оцінив мою творчість. Він якраз писав гумористичні оповідання. Так от, коли його запитували, в чому він бачить своє основне призначення як письменника, він казав: «Я б ніколи, мабуть, не став би педагогом, бо не люблю повчати людей. Я писав твори не для того, щоб вони втовкмачували вічні цінності, як люблять про це говорити деякі поважні метри, а щоб людина взяла мою книжку, забула про негаразди і їй трошки полегшало на душі від того, що вона прочитала. Оце моє основне завдання». Можу сказати щось схоже і про свою творчість. Звичайно ж, у мене є і серйозні оповідання. Я теж багато про що переживаю, але люблю розбавляти. Тому що, навіть якщо все погано, у людини має бути якийсь стимул жити далі і щось робити. Тому я намагаюся включати більше гумору і позитивних персонажів у свою творчість», – вважає журналістка.
На завершення спілкування Анастасія Піка поділилася планами на майбутнє. Зокрема, вона розповіла, що наразі ідуть перемовини щодо презентації її книги «Історії, які ніколи не закінчуються» у посольстві України в Республіці Білорусь. Крім того, зустрітися з письменницею можна буде на Форумі видавців у Львові 21 вересня на стенді видавництва «Саміт-книга», а також планується захід у «Книгарні Є».
«Запрошую всіх на свою автограф-сесію 21 вересня на львівському Форумі видавців. Також я планую зробити презентацію у моїй улюбленій «Книгарні Є», там, до речі, завжди можна придбати «Історії, які ніколи не закінчуються». Я знаю, що вже багато хто встиг прочитати мою книгу, тому хотіла б зробити якийсь захід, на якому можна буде поспілкуватися і відповісти на запитання читачів. Сподіваюся реалізувати це у найближчому майбутньому», – підвела підсумки гостя.
Повну відеоверсію інтерв’ю з письменницею-прозаїком, журналісткою, блогером Анастасією Пікою дивіться на сайті «Журналіста».
Подписывайтесь на telegram-канал journalist.today
