Наталія Баласинович: Замість мене говорять мої справи (ВІДЕО)

1155
Фото: Журналіст

До студії «Журналіста» завітала голова Васильківської районної ради Київської області Наталія Баласинович. Наша гостя поділилася здобутками за 5 років своєї роботи на державній посаді, розповіла, чому займається благодійністю, особливо переймаючись долею жінок, які стали жертвами домашнього насильства, а також розказала про свій власний досвід боротьби зі стереотипами щодо роботи жінок у політиці.

– Що Вас мотивує уже протягом багатьох років займатися громадською діяльністю?

– Треба змінювати життя людей на краще, дарувати мрію. Якщо говорити про мою громадську діяльність, то це протидія домашньому насильству. В основному, 99% моєї роботи саме над цією темою. Я була ініціатором створення на Київщині єдиного на сьогоднішній день притулку для жінок і дітей, які страждають від домашнього насильства. На сьогоднішній день приблизно два роки цей притулок активно функціонує на Київщині. Ми приймаємо жінок не лише з Київщини, але і зі всієї України, тому що їх (таких установ, – ред.) настільки мало, на папері це приблизно 30, а насправді дієвих, куди можна приїхати та оселитися, не більше 9 на всій території України. Тому це стало місією мого життя – змінювати жіночі долі, коли вони загнані у кут і думають, що іншого життя немає, тільки те, що у вікні. У нас є професійні психологи і юристи. Всеукраїнська благодійна організація «Конвіктус Україна» , яка є постійним нашим партнером, ми спільно створювали притулок. Це єдиний комунальний заклад, адже це не приватний притулок, він функціонує як комунальний заклад Васильківської районної ради, головою якої я є. Це була серйозна і велика робота до створення притулку. Якщо у нас район пристоличний, але не дуже заможний, то зазвичай бюджетів не вистачає навіть на дороги, ремонти дахів, лікарні, школи, тобто постійно є видатки, які потребують великих витрат. Найчастіше видатки більші за доходи, якщо говорити про конкретний наш кейс. Тож знайти можливість для створення притулку було непросто. Суспільство у нас в Україні просто було не готове до цієї теми, особливо на сільській території, адже досі ще панує стереотип, що «б’є, значить любить». Про це не прийнято говорити, про це соромно говорити. Мені знадобився приблизно рік, щоб розворушити це. Я почала з того, що на конкретній території, у своєму районі, в поліції взяла статистику звернень. В поліцію за рік їх було приблизно 300. Тобто на 60 тис. населення виявилося 300 звернень. Міжнародна соціологія та статистика говорить про те, що приблизно тільки кожна 10-та навіть і 15-та жертва наважується звернутися у поліцію. Тобто на 60 тис. населення це може бути приблизно 3 тис. жінок, які можуть потерпати від цього лиха, але мовчати.  Ми почали проводити круглі столи. Люди спочатку не розуміли, для чого це, але станом на сьогодні усі наші педагоги, лікарі, соціальні працівники і просто пересічні громадяни знають, що так жити не можна, що це злочин, що у кримінальному кодексі є 126 стаття, яка говорить про те, що якщо ти когось вдома ображаєш, б’єш, то за це будеш нести кримінальну відповідальність. Я рада, що змінилося законодавство. Я особисто брала участь і докладала зусиль разом зі своїми колежанками, щоб ця стаття з’явилася, щоб домашнє насильство криміналізували. Я вважаю це величезним досягненням. За останні 5 років в Україні змінили ставлення до домашнього насильства. Після великої підготовчої роботи вдалося відкрити притулок. Я зрозуміла, що мало хто хоче цим займатися, тому що тема важка і неприбуткова. У мене була така приватна сумна історія, тому я не просто цікавилася цією темою, тому вирішила, що буду присвячувати свій час, щоб нести світло в життя жінок і дітей, вчити їх, що так жити не можна. Я на цю тему пишу свою кандидатську дисертацію: «Державна політика у сфері протидії домашньому насильству». Непроста тема, але цікава. Є досвід іноземних партнерів, з якими ми постійно спілкуємося. Наша делегація з району їздила в Канаду для обміну досвідом щодо протидії насильству. Це серйозний проект, якому я приділяю багато свого вільного часу. Я впевнена, що ми прийдемо до того, що в кожному районі, місті і громаді будуть такі притулки. Це необхідно. В цивілізованому світі це вже не є приватною проблемою, а це є суспільною проблемою. Тема домашнього насильства – це частинка моєї душі, але є ще реальне життя: районна рада, будівництво доріг, реконструкції лікарень та будівництво нових і сучасних амбулаторій, є школи сільські, які стають найкращими сільськими школами в Україні. За 5 років моєї роботи є чимало здобутків у моїй роботі. Я іноді сама озираюся, і не знаю, як так багато вдалося зробити: чи було велике бажання, чи пощастило з командою, чи тому що була бюджетна децентралізація. Реально вдалося багато зробити. Я народилася в цьому районі, тобто місцева, і те, що мені і моїй команді вдалося зробити за 5 років, це гордість.

– Чи спілкуєтеся Ви особисто з жінками, які стають жертвами сімейного насильства? Чи були випадки, коли до Вас напряму зверталися за допомогою?

– Це дуже тяжка ноша, великий об’єм негативу, якому треба протистояти, але це мені дає сили. Звичайно, що дівчата, які у нас у притулку, майже кожну їхню історію я проношу через своє серце. Я з ними ходжу в суди, до поліції, доводиться іноді самій телефонувати правоохоронцям та у відповідні служби. Я сама зустрічаюся з цими чоловіками, кривдниками. В деяких випадках намагаюся поговорити особисто. Ми це потім комісійно робимо. Одна із останніх історій: до нас у притулок потрапила жінка з 4-ма дітьми, а була вагітна 5-ю дитиною. Приблизно 2 місяці вона жила у нас у притулку. Вона вирішила відмовитися від дитини. Ми її довго вмовляли, коли зрозуміли, що це неможливо, бо вона прийняла тверде рішення. Я сильно перейнялася долею цієї жінки. І коли вона приїхала народжувати до нас у пологовий будинок, народився хлопчик, то у мене навіть були думки, цю дитину взяти собі. Але я порадилася, і оскільки я переважно на роботі, то на такий крок я не пішла, але цю дитину взяли у свою сім’ю мої близькі друзі. Я впевнена, що ця дитина буде просто щаслива, бо ці люди мріяли 12 років про дитину, але у них так дітей і не було. Тому от я така, чужі життя пропускаю через своє серце. Ти це робиш, бо просто не можеш інакше. Це щось приватне. Коли я бачу, як змінюються ці дівчата, їхні долі, раніше вдома вони були просто абсолютно замученими, не хотіли жити, але коли вони приїжджають у притулок, де є колектив, спільна кухня, є з ким поговорити, є психологи, є юристи, то через декілька тижнів вони змінюються, стають іншими людьми. Вони влаштовуються на роботу, їхніх дітей ми влаштовуємо у школи і садочки у тих населених пунктах, де є ці притулки. Так потім спостерігаєш, як у них з’являються нові родини, ми потім усі спілкуємося, товаришуємо, це просто щастя, коли ти розумієш, що змінив на краще хоча б одне життя.

– Ви – голова районної ради уже 5 років. Як Вам працюється, зважаючи на те, що за стереотипом таку державницьку роботу, таку посаду у сфері політики мають обіймати чоловіки?

– Знаєте, гендерна рівність… Думаю, що поруч із такими жінками, як я, не всі чоловіки себе комфортно почувають. Звичайно, є стереотип, безперечно. Я щаслива з того, що тепер є гендерні квоти. Крім того, я щаслива, коли вперше вводилися ці гендерні квоти у виборче законодавство, я теж особисто у цьому брала участь тоді. Ці 30% для нас тоді були просто щастям. Завдяки цьому багато жінок змогли долучитися до політики. У нашому парламенті мале представництво жінок. Уже в останньому скликанні їх стало, на щастя, більше, але раніше в політикумі це була історія про чоловіків, це правда. Якщо жінок було приблизно 10%, їх всі знали, вони були яскраві, але це було тяжко – бути на рівні з  чоловіками. Особливо якщо це не столиця, фактично сільська територія, де є стереотипи, що політикою має займатися дорослий чоловік, заслужена людина, яка прагнула цієї посади, і його обирали люди.

Я була несподіванкою для району, але приємною несподіванкою. У 30 років я очолила районну раду, звичайно, що всіх цікавило, як я буду керувати, що я зможу зробити. Думаю, що мені вдалося сформувати більшість, не було ніяких чвар, єдиною політикою на місцевому рівні для нас був наш район і покращення життя наших людей.

Все показують вчинки, якщо вони гідні, то всі тебе сприймають як рівноправного партнера, а не як жінку.

– Чим Ви пишаєтеся за 5 років своєї роботи?

– Я вважаю, що найсерйозніший мій здобуток – це реконструкція лікарні. Васильківська центральна районна лікарня є власністю Васильківської районної ради, вона була розділена на 2 майданчики. Один був новий, а інший в народі називали старий, де було розташовано 4 відділення, які перебували у приміщеннях 1903 року. Це був жах. Там (у старій будівлі) була кардіологія, терапія, неврологія, переливання крові. Я хотіла цю лікарню змінити, і це вийшло. Ми зробили капітальну реконструкцію приміщення, закрили старе приміщення. Усі відділення у нас у відреконструйованому гарному приміщенні. Тепер ми маємо сучасну гарну лікарню, ви не знайдете різниці зі столичними сучасними лікарнями і клініками. Видозмінена центральна районна лікарня від приймального відділення до реєстратури, а в операційних усе сучасне обладнання, є сучасний цифровий флюрограф, навіть проводять заміну суставів та оперують катаракти. Крім того, у нас у лікарні є 40 інтернів, є співпраця з Інститутом серця. Наша лікарня є опорною в області для лікування хворих на COVID-19. Це моє досягнення, це моя гордість.

Також ми збудували дві сучасні амбулаторії. Це відбулося під час реформи первинної ланки медицини. Це спонукало нас. Залучивши кошти державного і районного бюджетів, вдалося збудувати одну амбулаторію в селищі Калинівка, де я живу, ще одну в Іванковичах. А зараз добудовуємо третю амбулаторію ще в одному селі Путрівка. Ремонти відбулися практично у всіх сільських амбулаторіях.

Багато уваги ми приділяємо школам. Були проведені ремонти і реконструкції. У Путрівці у нас є школа – це наша гордість. Ми її повністю змінили. Це відбулося в рамках проекту «Новий освітній простір». При вході встановлені турнікети, діти за картками приходять до школи, вони їх прикладають до турнікету, проходять, а батькам в цей час приходить повідомлення, що дитина у школі. У цій школі є лінгафонний кабінет, кімната для танців, багатофункціональний майданчик для тенісу і футболу зі спеціальним покриттям, є і смартлабораторії для проведення уроків фізики, хімії, біології.  

Ще на території цієї школи в іншому крилі ми відкрили інклюзивно-ресурсний центр для дітей з особливими потребами, де працюють дефектологи, психологи і ще багато спеціалістів. Є спеціально облаштований ігровий майданчик із гойдалками та карусельками, де все адаптовано так, що можуть гратися і діти на візках. Це сучасний простір з інтерактивним обладнанням для дітей. Цей інклюзивно-ресурсний центр теж наша гордість і велике досягнення.

– Розкажіть про окрему програму боротьби з COVID-19, яка реалізовується у Васильківському районі?

– На території нашої лікарні завжди було інфекційне відділення. Коли почалася епідемія, у березні, нашу лікарню визначили як опорну в області для лікування хворих на COVID-19. Всього таких лікарень, здається, 5 було, і наш медзаклад став одним з таких опорних в області. Звичайно, що всі були не готові. Був надзвичайний ажіотаж, нічого не було можливості купити (ані маски, ані ШВЛ), були кошти, але не було товару. Мене обрали головою об’єднаного штабу по боротьбі з COVID-19.Я разом із райдержадміністрацією, мерією, лікарями працювали, у нас був штаб, який майже цілодобово функціонував для вирішення проблем. На щастя, у нас майже не хворіли лікарі, бо були закуплені майже всі засоби захисту. Всі вивчали протоколи як державні, так і іноземні. Лікування для всіх людей безкоштовне.

Коли все почалося, то було психологічно важко, бо медики почали звільнятися, тому майже з кожним доводилося говорити і просити, щоб залишилися працювати. Звичайно, у березні, коли було 20-25 пацієнтів у стаціонарі, то це була одна ситуація, а, наприклад, уже у серпні було 52 пацієнти, які були у стаціонарі з COVID-19.

Апаратів ШВЛ у нас приблизно 20. Цього вдосталь, ми цим теж пишаємося. Дякуємо меценатам. У нас є родина підприємців Засух, вони подарували чимало апаратів ШВЛ, вони допомагали і із засобами захисту, і з ліками. Є у нас реанімація, там наразі перебуває 9 пацієнтів з COVID-19, а загалом у лікарні їх 38.

У дитячій інфекційній  лікарні готуємо додаткове відділення, також готуємо терапію, щоб приймати хворих на коронавірус. Це велика небезпека, тому всі мають бути відповідальними.

– Чому Ви балотуєтеся на голову Васильківської ОТГ? Що плануєте ще зробити у разі обрання Вас на цю посаду?

– Так, я прийняла рішення, що буду пропонувати свою кандидатуру на посаду голову Васильківської ОТГ. Це громада, куди входить місто Васильків і 12 сіл Васильківського району. Чому я вирішила іти? Я вважаю, що замість слів за мене все показали мої справи. Можна поїхати у будь-яке село і подивитися на відремонтовані школи, чи відкриті амбулаторії, чи проведене освітлення на вулиці та заасфальтовані вулиці. Вдалося реалізувати чимало соціальних програм з допомоги дітям, онкохворим, або людям, які опинилися у скрутних життєвих обставинах. Тому я вважаю, що мій кейс роботи у районній раді був успішним. До Васильківської ОТГ входить 12 сіл, на жаль, законодавець таким чином зараз знівелював право сільського жителя обирати собі владу, тобто старост. Так прописали нове виборче законодавство, що на сільських територіях голови сіл фактично  будуть відсутні. Мені видається, що було б логічно, щоб старост обирали, але людей позбавили такої можливості, і старост призначатимуть за поданням голови ОТГ голосуванням депутатів. Я вважаю, що це дискримінація сільських жителів.

Я люблю Васильків. Там народилися мої бабуся, дідусь, батько, я там жила. Мені шкода Васильків, він міг би бути іншим. Наприклад, як Буча, Ірпінь, Бровари чи Вишневе. Тому я знаю, яким я хочу зробити Васильків. По-перше, чистим. По-друге, охайним. По-третє, заасфальтованим. По-четверте, з чистою водою. Я бачу нашу ОТГ з новими робочими місцями, куди прийдуть підприємці, куди приїдуть інвестиції. Я бачу Васильківську ОТГ зі щасливішими людьми, де вони будуть більше шанувати один одного, поважати владу, а влада буде прозорою. І люди будуть точно знати, що влада ходить з ними одними і тими ж дорогами з охайними бордюрами і клумбами, з гарною площею, зі справедливими тарифами. Я бачу Васильківську ОТГ такою, де будуть рівнозначно враховані побажання усіх мешканців, де буде якісна медицина, я це буду продовжувати робити.

Мені є що запропонувати громаді.

Подписывайтесь на telegram-канал journalist.today