З 22 по 26 травня в Києві на території Мистецького Арсеналу пройшов IX Міжнародний фестиваль «Книжковий Арсенал». Ветеранський намет, поставлений прямо посеред подвір’я, де продавали військову літературу, створив неабиякий ажіотаж серед відвідувачів. Кореспондентка «Журналіста» Ярослава Матвєєнко взяла інтерв’ю в учасників цього непересічного проекту.
Книга Олексія Петрова «Кава з присмаком попелу» є одним з лідерів продажів і, на думку багатьох читачів і авторів, входить в список обов’язкових до прочитання книг, написаних ветеранами. У книзі йдеться про події з березня 2014 року по липень 2015 в Мелітополі, Запоріжжі, зоні АТО, секторах “Б” і “М”.
Поділіться дитячими літературними спогадами. Що читаєте, читали? Улюблені книжки та автори, герої?
Я дитина Радянського союзу,все моє дитинство та юність прийшлись на 1980-ті рр.. Як і всі хлопці багато читав про пригоди та війну. Літератури тоді було небагато, та вона була досить цікавою. Джек Лондон, Майн Рід…Юрія Бондарєва «Гарячий сніг» перечитав разів п’ятдесят. В років 17 це був роман Володимира Богомолова «У серпні сорок четвертого». 80% літератури, яку ми читали, були присвячені Другій Світовій війні і зовсім не зі шкільної програми. «Війну і мир» прочитав, зізнаюся, максимум сторінку. В молодшій школі прочитав «Спартак» Рафаелло Джованьйолі. В шкільній бібліотеці мені її не дали, сказали, ще замалий, тож довелося позичити у сусідів. Я її просто проковтнув.
Час для читання є, та книги я чомусь перестав читати. Я знаю, що це моя біла пляма. Дуже багато інформації зараз, я би сказав, занадто. Ми читали в дитинстві ось так активно через брак інформації. У нас були один-два канали, газети. Я розумію, що потрібно відновлювати, читати класику. Нещодавно, правда, прочитав «Спадкоємець з Калькутти» Роберта Штільмарка: чудова пригодницька книга. Якщо мені щось подобається, можу читати безкінечно. Роки два тому перечитав «Прокляті королі» Моріса Дрюона, яка мені сподобалась ще в юності. Прочитав всі «Ігри престолів», бо почав дивитися серіал, мені сподобалось і не було терпіння і часу чекати поки дознімають. Мені потрібно прочитати все і якомога швидше.
Яку книгу колег порадите почитати? Яка їх книга вразила?
Скоріш за все колеги образяться, та я не читав нічого повністю, тільки уривки. Сергій Сергійович Сайгон надзвичайно пише. В нього талант – трьома нецензурними словами може описати 20-хвилинний бій, шикарний суржик, можна сказати новий напрям у літературі. Починаєш читати і не можеш зупинитися. Мартін Брест – теж унікальний талант описувати деталі. Кілька років тому хтось на фейсбуці сказав, що Мартін може описати на 10 сторінок, як летить недопалок. Юра Руденко прекрасно пише. Розумієте, ми ж не письменники, в нас немає ні в кого літературної освіти. Ми пишемо так, як бачимо, переживаємо, публікуємо у себе на сторінках.
Про що Ваша книга?
Про війну.
Чи була б ця книга, якби не війна?
Ні, звичайно. Якби війни не було, то і мене б не було зараз таким, як я є. Моє життя чітко розділилося на три етапи. До 2 березня 2014 року, коли я дізнався, що президент Росії отримав дозвіл на введення військ в Україну. Тоді я, успішний на той час бізнесмен, взяв військовий квиток і пішов у військкомат у Мелітополі. 23 жовтня того ж року я був переведений у 37й батальйон територіальної оборони (прим. ред. – зараз 37-й окремий мотопіхотний батальйон «Запоріжжя») і ми пішли на війну. Мої давні друзі кажуть, що Олексія, який був до 2014 року, вже немає. Війна повністю мене змінила, переоцінка цінностей, фактично усього життя.
Що у Вас змінилося у внутрішньому світогляді після написання та видання книги?
Я би сказав, що нічого. Книга – це те, що в мене було в голові, я просто її виклав назовні на папір. Хоча вона допомогла в тому сенсі, що коли в голові занадто багато інформації, може поїхати дах. Хтось пише, хтось фотографує або знімає відео, і всю цю інформацію ми розміщуємо в соціальних мережах. Я виклав все на папір у вигляді книги. Можливо, якби я писав її зараз, вона була би товща та написана дещо по-іншому.
Про що була б книга, якби не війна?
Мрій та думок стати письменником до війни не було. Я жив у невеликому провінційному місті Мелітополь Запорізької області. Жили своїм звичайним життям: робота, ввечері відпочинок, рибалка. Які книжки? Якби мені десять років тому сказали, що я напишу книгу та буду воювати, я б покрутив пальцем біля скроні. Життя змінилось та повернулось саме таким чином.
Багато матеріалу не ввійшло у книгу?
Ні. Моя книжка закінчується датою 8 липня 2015 року. Був ще 2016 та 2017 роки. Я просто взяв для себе найдинамічніший період. Ще було півтора місяці полігону, ми зайшли на інші позиції. Можливо, я щось пропустив, якби знав в 2014 році, що буду писати в 2016-2017 рр. книгу, робив би якісь нотатки.
Чи плануєте наступну книгу?
Третя частина нової книги вже написана. Вона буде про моє дитинство та юність: щось на кшталт «Денискіних оповідань». Не знаю, чи буде вона користуватися попитом. Уривки викладаю на фейсбуці: хтось згадує себе і своє дитинство. Подивимось. Не хочу, щоб ця книга була на 10 сторінок, потрібно сідати та писати, хоча, чесно кажучи, іноді лінь, а іноді просто бракує часу.
Який відгук читача найбільше запам’ятався, зворушив?
Відгуків багато. Справа в тому, що коли тебе читають люди, які тебе не знають особисто, це одне. З великим хвилюванням я очікував на оцінку від героїв книжки. Комбат сказав, що прочитав за три години. Командир взводу розвідки просто обматюкав мене: повернувся в ті роки, зізнався, що сидів плакав. Ще хтось поки читав, знову все переживав, випив пляшку горілки.
Важливим є те, що наші книжки і Мартіна Бреста, і Юри Руденка читає Петро Порошенко. Для мене – це честь. Серед читачів Марія Іонова, Ірина Геращенко. Дуже приємно, що вони читають не Ремарка, не класику, а непрофесійно написані книжки простими військовими. Буде що згадати колись.
З написанням книги чи змінилися Ви як читач?
Ні. Якби я зараз писав книжку, то було б більш розгорнуто, більше деталей, емоцій, подій. Тоді це був перший досвід. У досконалості немає меж. Я переживав, як сприймуть мою книгу, і хотів відправити уривок своєму командиру підполковнику Олександру Лобасу, народному герою України, зателефонував йому. Хотів дізнатися його думку. Він заспокоїв мене та сказав, що якби Моцарт давав усім підряд послухати свій твір, він би ніколи нічого не написав. Я не став нічого йому відправляти, відправив доньці. Їй дуже сподобалось, було приємно, це була одна з перших оцінок.
Хто Ваш найбільший критик?
Перші критики – це рідні і дуже близькі друзі. Вони відразу говорять, що подобається, а що ні. Якщо мені подобається, це значить, що вподобають інші. Потрібно книжку написати, щоб подобалась та була цікава людям. Ти пишеш не для себе – для людей.
Не можу не запитати. Звідки така гарна назва «Кава з присмаком попелу»?
Книгу написати складно, але ще складніше із назвою. В мене був мільйон варіантів і я попросив своїх друзів. Дівчина з Мелітополя запропонувала таку, і я відразу зрозумів, що це попадання в десятку. Вдячний їй за назву, за шикарну обкладинку подяка українському художнику Роману Шості.
Що читали молодшому поколінню: дочці, похресникам, небожам?
Доньці читав казки.
Як би Ви поставилися до екранізації Вашої книги?
Із великим задоволенням – це моя мрія. Довірив би або Сеїтаблаєву, або Спілбергу. Чому не помріяти? Взагалі, не обов’язково мою книгу – якби чиюсь з побратимів екранізували б в Голівуді, було б просто чудово.
Які Ваші враження від проекту Ветеранський намет?
Неймовірні враження, щира подяка організаторам події, пані міністру Ірині Фріз. Напевно, якби не її вольове рішення, всього цього не було б. Вона справжня «Ветмама». Це звання, яке все частіше можна почути щодо неї, говорить про певний рівень довіри та поваги, авторитету серед ветеранів. Коли командира у війську називають «Батя» – це найбільший ступінь довіри.
Лейтмотив цього проекту феномен ветеранської української літератури – у чому він для Вас?
Однозначно на це питання складно відповісти. До початку війни патріотичне виховання молоді стояло на паузі. В Росії існує популяризація своїх збройних сил через, напевно, вже тисячі книг і фільмів. Там це фінансується. У нас війна дала поштовх до розвитку подібного: літератури, стрічок. Так, порівняно з ними, у нас не так масштабно, та перші кроки вже зроблено. Подивіться, який успіх мав фільм «Кіборги». Можна було б зняти краще? Напевно, так. Чи були там ляпи? Були. Але справа в тому, що сам факт того, що він з’явився, це вже плюс. Величезна подяка і Ахтему Сеїтаблаєву, і всій творчій групі за цю стрічку. Я дивився його разів шість. «Позивний Бандерас» мені, чесно, не сподобався. Не буду озвучувати, чому. Це особисто моя думка. Дуже хочу подивитися «Крути 1918».
Американці в цьому сенсі – гарний приклад. З часів Другої світової війни вони майже безперервно воюють. Що вони роблять? Беруть невдалу операцію в Могадішо в Сомалі і знімають блокбастер «Падіння Чорного яструба». Або провальну операцію в Афганістані «Червоні крила» і з’являється стрічка «Врятований» з Марком Волбергом в головній ролі. Дивився цей фільм разів 10. У нас, на превеликий жаль, простіше зняти якійсь серіал, мелодрами, ніж про війну. Хоча зараз історія пише сама такі сюжети для блокбастерів, що й вигадувати не потрібно.
Фото Ярослава Матвєєнко
Серію інтерв’ю з учасниками проекту #ВетНамет читайте за посиланням
Подписывайтесь на telegram-канал journalist.today
