Римма Зюбіна: Не всі, хто говорить російською – вороги, а хто носить вишиванку – патріоти (ВІДЕО)

1943
Фото: Facebook Kseniya Buryadnik

До студії інформаційного агентства «Журналіст» завітала актриса театру і кіно, волонтерка, громадська діячка Римма Зюбіна. Сьогодні вона не лише грає у виставах і знімається у фільмах, а ще й активно проводить майстер-класи, мотиваційні зустрічі, озвучує аудіокниги, підтримує благодійні та соціальні проекти, а також є амбасадоркою київської благодійної організації «Фонд допомоги онкохворим дітям «Краб». Римма Зюбіна неодноразово публічно виступала зі словами підтримки на адресу режисера Олега Сенцова та інших українських політв’язнів, організовувала відповідні акції.

«На підтримку політв’язнів минулого року я організувала акцію – «Саджайте дерева, а не людей!». Тоді повсюди були борди від кандидата у президенти із лозунгом «Весна прийде – саджати будемо». Що це взагалі таке? Програма президента? Сенс життя? Ну, скільки в цьому світі саджати можна? Взагалі, хто окрім суду може взяти на себе відповідальність сказати: «Ти – злочинець»? Враховуючи якість наших судів, їх некомпетентність і корумпованість – виникло багато питань про ці посадки. І от в той же період, перебуваючи у Кракові, де я працювала в журі театрального фестивалю, нас запросили посадити дерева. Я подумала, було б добре, щоб десь росло деревце, щоб воно чекало людину, яка зараз в російській тюрмі. Я посадила деревце і для  Олега Сенцова. До мене підключились в Латвії, Литві,  Молдові, Словаччині,  США, Чехії. Потім це переросло в «Саджайте квіти, а не людей». Це і є підтримка політв’язнів. Навіть після кількох масштабних обмінів, ще багато політв’язнів відбувають покарання в Росії,  зараз, здебільшого, це – кримські татари, які потерпають за свою проукраїнську позицію, за бажання зберегти свою автентичність. Про цих людей треба постійно говорити, треба робити репости. Є сторінка в Facebook «Євромайдан SOS», якою займається правозахисниця Олександра Матвійчук, там є інформація про всі акції, а також – як і кому написати листа в тюрму. Саджайте квіти, дерева, чекайте і знайте, що ці люди дуже потребують нашої підтримки. 

Після звільнення Володимира Балуха ми бачились на моїй виставі (Володимир Балух — український громадський активіст, політичний в’язень путінського режиму. Після 2014 року залишився громадянином України, відмовившись отримувати російський паспорт. Переслідується окупаційною владою Криму, – ред.) і говорили теж про те, що йому у в’язниці надавало сили. Листи! Володимир сказав, що хоче поїхати на Закарпаття, тому що там є одна жінка, яка писала йому найбільше листів, коли він перебував за ґратами», – наголосила актриса.

Римма Зюбіна народилася в Ужгороді, на Закарпатті. Вона часто тепло відгукується про місто, де минули її юні роки та відбувся старт кар’єри актриси. Водночас жінка часто звертає увагу на проблему трудової міграції, котра є дуже актуальною для цього регіону. Як відзначає сама актриса, саме про це історія її героїні Дарини в українській повнометражній стрічці «Гніздо горлиці» режисера Тараса Ткаченка.

«Загалом, так, Ужгород зараз це для мене місце сили. Знайомими і близькими я вважаю, напевне, пів міста. Разом із тим, я критично відгукуюся щодо політичного вибору людей в Ужгороді. Це стосується і парламентських виборів, і виборів міського голови. Я різко відгукуюся, коли люди живуть подвійними стандартами. Я була шалено здивована, що на Закарпатті найбільша кількість дерев’яних туалетів біля шкіл. Це при тому, що кожен другий мешканець області їздить на заробітки заради того, щоб дитині дати все найкраще, і бачить, як живуть в Європі. Допоки не зникне останній дерев’яний туалет біля шкіл, до того часу ми не можемо сказати, що ми цивілізована країна. Мене завжди обурює байдужість до виборів, низька явка мешканців Закарпаття на виборах. Мене обурювало, як відбувалися вибори міського голови Ужгорода. Це не найкращі люди нашого міста. Коли ви довіряєте свою долю і долю своїх дітей бандитам, то чого ви тоді хочете?» – відзначила гостя нашої студії.

Мрія стати актрисою у неї з’явилася ще у дитинстві, коли вона побачила виставу «Попелюшка», де головну роль виконувала її сестра. Тому, фактично, змалечку Римма Зюбіна займалася балетом, навчалася у музичній школі, а також у дитячому театрі «Ровесник»,  брала участь у радіо та телепередачах, конкурсах читців, вела концерти. Згодом вона займалася в театрі-студії при Закарпатському облмуздрамтеатрі, де з 17 років грала в виставах цього театру. З відзнакою закінчила ужгородське культурно-освітнє училище. Вже у 19-ть Римма Зюбіна стала актрисою Закарпатського обласного музично-драматичного театру. В кіно актриса дебютувала в 20 років. Ми поцікавилися у Римми Зюбіної, чи є у неї роль її мрії?

«Мріяти в акторській професії  – небезпечно. Мрією було – стати актрисою, але я не писала собі в дитинстві, які ролі я хочу зіграти. Коли я стала займатися цією професією, зрозуміла, що, наприклад, можна мріяти про  роль і, нарешті, отримати її, але так може статися, що режисер і команда не найталановитіші, то і результат вийде не той, про який ти мрієш. І мрію твою зруйновано. А буває матеріал, де у тебе епізодична нецікава роль, але талановитий режисер виводить цю роль на перший план і це найкраща і найважливіша роль твого життя. А ще буває, мрієш про роль, де чітко окреслено вік героїні, а цей вік проходить, роль ти так і не отримуєш, і усвідомлюєш, що ніколи вже цього не зіграєш. Стає боляче. Актор – це надто емоційна субстанція, тому мріяти в цій професії небезпечно, в разі розбитих надій, впадаєш в депресію, накручуєш себе думками про свою бездарність, вторинність і відсутність реалізації. Актор залежна професія. Ти не будеш зі своїми ролями-мріями сидіти в черзі до продюсерів фільмів чи художніх керівників театрів. Ти чекаєш запрошення на кастинг або призначення на роль. І тут вже комусь щастить, а хтось може чекати все життя», – сказала актриса театру і кіно.

Наразі на її рахунку більш ніж 50 ролей в театрі та майже сотня ролей в кіно та телефільмах. Лише упродовж останніх 5 років Римма Зюбіна знялася приблизно у 10 фільмах, поєднуючи роботу у театрі та громадську діяльність. Весь час актриса активно долучається до благодійних та соціальних проєктів. Ми поцікавилися, де вона черпає сили і натхнення для усього цього.

«Я аналізувала це. Моя професія і надає мені натхнення. Навіть коли я граю мало вистав і немає роботи в кіно, все ж вихідних у мене немає. Влітку минулого року я працювала на каналі «Прямий». Я там опинилася після того, як прийшла на один з ефірів як гостя. Редакторка каже: «Така жвава сьогодні вийшла програма. Приходьте частіше». На той час Тала Калатай збиралася у декретну відпустку, і я жартома сказала: «А давайте, Тала піде в декрет, а я прийду замість неї». Так і вийшло. Це був дуже цікавий і радісний період у моєму житті. Зараз схожа ситуація у Львові: я замінюю актрису, котра теж у декретній відпустці. В серпні приїхав до Трускавця, де я відпочивала, Ярослав Федоришин – керівник львівського театру «Воскресіння». Ми з ним за 2 хвилини спілкування всі вирішили, виявилося, що у них одна з актрис при надії, а скоро прем’єра. І він сказав: «Ми в вересні випустимо прем’єру. Галина Стричак при надії, і  не могла б ти з жовтня ввійти на роль Барбари в виставу «Серпень. Графство Осейдж»?». Я за секунду погодилась. П’єса того варта. Зараз, як я кажу, я – замінник усіх вагітних. Наразі  живу на два міста (Київ та Львів), але я люблю мандрувати. Це мені дає натхнення. А тепер завдяки безвізу я мандрую  майже щомісяця. Це настільки вивільнює голову. Мандри розширюють моє життя, дають мені натхнення. В кінці грудня ми з подругою Лесею полетіли в Афіни. Я цікавлюсь історією Давньої  Греції, періодом народження філософії і театру. Моє натхнення – мандри і вдалі творчі проекти.

І тепер я знаю секрет, як і чому я все тепер встигаю: у мене вже дуже доросла дитина. Я знаю, що я навіть виглядаю зараз краще, ніж у ті періоди, коли моя дитина була маленькою. Що таке материнство?  Про це дуже мало людей говорять правду. Дуже модно виставляти красиві фотокартки, писати про веселий декрет… Нічого веселого в декреті, на жаль, немає. А я ще потрапила в декрет в 1998 році, у мене були декретні 18 грн, а пачка памперсів коштувала 16 грн. Добре, що мені мама подарувала пральну машинку, і ця пральна машинка автомат крутилася щодня, тому що я могла дозволити памперс тільки на прогулянку і на ніч. Дитяче харчування шалених грошей коштувало, у дитини була алергія. Ми довго не могли визначити, на що. Роки три я не спала, а може і п’ять, бо щоночі ти реагуєш на сон і безсоння дитини. А ще від народження і до  7 років я щовечора читала і читала Даниїлу. Навіть коли втомлена після вистави – син чекає казочку від мами, і читаєш.

Бабусі далеко, няні лише коли я в театрі чи на зйомках. Такий ритм життя тобі не додає краси, не додає гармонії,  не додає легкості, тому що ти постійно втомлена. І коли Данькові виповнився рік, я вийшла працювати в театр. Але щоб залишитися після зіграної вистави  поспілкуватися з друзями, піти в ресторан – це я стала собі дозволяти років 5 тому, коли вже дитині було 17 років. Але зараз син – мій помічник, я б навіть сказала, що він мій дуже класний друг. Мені з ним найцікавіше мандрувати. Часто під час подорожі інтернет не працює. Ми, мандруючи, дуже багато говоримо про життя», – сказала співрозмовниця.

Римма Зюбіна – лауреатка багатьох театральних премій, зокрема двічі лауреатка найпрестижнішої театральної премії України «Київська пектораль». Її визнали «Найкращою актрисою 2016-2019» рейтингом «Знято в Україні». За версією журналу «Фокус» 2017 року, актриса увійшла до сотні найвпливовіших жінок України, а також до списку 100 жінок, відзначених Всеукраїнським рейтинговим журналом «Гордість та краса України» 2019.

Фото: Facebook Kseniya Buryadnik

За роль Дарини в фільмі режисера Тараса Ткаченка «Гніздо Горлиці» Римма Зюбіна отримала міжнародний успіх та «Спеціальну відзнаку за неперевершене виконання ролі» на престижному 65-му Міжнародному кінофестивалі в Мангейм-Гайдельберг (Німеччина) (2016 р.). За цю ж роль вона отримала нагороду «Найкраща жіноча роль» на 25-му Міжнародному кінофестивалі в Варні (Болгарія) (2017 р.). Та попри такий чималий перелік заслуг та визнання актриса принципово відмовляється від державних звань.

«Я не робила нічого більшого в 2017-му році, ніж я робила в 2014-му, 2015-му, 2016-му і потім у 2018-му, можливо навіть я робила більше в інші роки. Я не знаю, хто це рахує, яким чином це відбувається. Я взагалі не в цих тусовках. Я спокійно ставлюся до всіх цих звань. Я відмовляюсь від державних звань. Вони виникли в період Радянського Союзу, їх нема ні у Франції, ні в Англії, їх нема в Америці. Смішно сказати, що Меріл Стріп – заслужена артистка штату Оклахома. Просто вона Меріл Стріп. Мені ці звання не потрібні. Це перше. Це моя принципова позиція. Мені “звання” не потрібно.

На моє переконання, «звання» не додають престижу,  не дають усвідомлення, що я стану кращою артисткою, мені вони нічого не дають, окрім того, що це пережиток радянського минулого. Ще знаю тільки одну зі знаних актрис, яка без звання, це Руслана Писанка. У неї така ж позиція.  Мене впізнають в Афінах, мене впізнають в Барселоні, мене впізнають в Лондоні. Ти виходиш на оплески в кінці вистави – і оце твоє звання. Ти виходиш на вулицю, до тебе підходять люди, говорять про твої кінороботи – і це твоє звання. У мене є відзнака «За волонтерство», вона пов’язана з Фондом допомоги онкохворим дітям «Краб». Ця відзнака називається «Древо життя» і вона для мене найважливіша. У мене є в Німеччині нагорода за «Гніздо горлиці». А тут мені ці звання не потрібні. Раніше було обслуговування в Феофанії (для народних артистів, треба було не тільки заслуженими бути), ще я жартую, що раніше народних артистів ховали на Байковому кладовищі. Тепер за гроші будь-хто може бути там похованим. Мені це не треба. І я вважаю, що якщо зараз не припиниться це все, перш за все на це має реагувати молодь – люди, які в професії, яким до 30-ти років, то воно так і буде. На жаль, я не чую багато підтримки від своїх колег. Я ніколи не беру участі в плітках. Я терпіти не можу, коли «а от там хтось казав…», тому я не знаю, хто там що казав, з диктофоном я не ходжу і своїх друзів теж не прошу записувати когось. Реакція буває така: «Ну, так. Так, ми розуміємо, що дуже багато несправедливої видачі звань, але ж у тебе це буде справедливо!» Я кажу: «Треба з себе починати і казати «СТОП». Якщо ми хочемо реформ, то кожен з нас хоче  змін у житті. Тому кожен має зупинитися і подумати, чим я займаюся, що у моїй галузі так і не так. Поцікавитися, а як у моїй галузі за кордоном. Має бути конкуренція. Тільки за рахунок професійної конкуренції у нас залишаться найкращі лікарі, найкращі актори, найкращі судді та викладачі, які будуть отримувати гідну зарплату», – зауважила Римма Зюбіна.

Під час спілкування актриса розповіла про плани на 2020-й рік, а також про проекти, над якими працює.

«2020-й рік, я продовжую грати у Львівському театрі «Воскресіння». Щомісяця я їду туди, у мене там три дні поспіль – п’ятниця, субота, неділя. Я буду грати у виставі «Серпень. Графство Осейдж». Також плануємо тур Україною  з виставою Влади Бєлозоренко за п’єсою Андрія Іванова «Це все вона»,  яку граємо з актором Олегом Коркушко.  Ми просто обожнюємо один одного, ми граємо маму і сина, я про Олега знаю більше, ніж про свого власного сина. Ми вирішили зробити цю виставу окремою, антрепризою, «Молодий театр» дав нам на це дозвіл. Зараз ми зіграли 22-23 лютого в Ужгороді (останній раз в Ужгороді я грала в 1991 році). Нас надзвичайно тепло приймали. Розумний і тонкий глядач, квитки розкупилися за кілька днів і ми зіграли ще додаткову виставу.  Цього року вийде фільм, у якому я в жовтні знялася. Робоча назва «Злегка прочинені двері». Талановитий і неординарний  режисер Хачатур Василян. Дуже цікавий. Він розумний, обізнаний на кіно. У свої юні роки подивився приблизно 2 тисячі фільмів. Деякі стрічки він знає покадрово. Він навіть у розмові цитує кіно. Він один із небагатьох, серед тих, кого я зустрічала, хто вміє працювати з актором.

Зараз готуюсь до зйомок «Іловайськ-2». Продюсер, автор сценарію і режисер Тарас Костанчук запросив мене зіграти дружину «Бішута». Я сказала «так».

Ми з продюсером Соломією Буй подали заявку на виставу «Це все вона» (режисерка Влада Бєлозоренко) на Український культурний фонд. Хочемо цю виставу повозити по Луганській області, бо це не просто вистава про маму і сина, це сучасна вистава про самотність мами, про самотність сина, і от в соцмережах вони починають спілкуватися під іншими іменами. Там у них повна гармонія, повне взаєморозуміння, а в житті нічого не змінюється. Коли хлопець, відкривши мамин ноутбук, дізнається, що все це писала мама, то для нього це все дуже драматично. І це колосальна проблема і соцмереж, і самотності, і теми «батьки і діти». Вона дуже, дуже сучасна. Зараз ми плануємо грати цю виставу в Мистецько-концертному центр ім. Івана Козловського, Хрещатик, 50-б. Там дуже затишна сцена. В Києві ще до кінця цього сезону гратимемо виставу «Схід-Захід» в театрі «Актор». Це дитячі п’єси підлітків з Авдіївки, Мар’їнки, Попасної і з Західної України – з Клесіва і Нововолинська. Ці маленькі 5 одноактівочок об’єднані режисеркою Владою Бєлозоренко. 

З цього року я ще започатковую менторські зустрічі. Я була учасницею проекту «Я зможу», який робить Coca-Cola і фонд Олени Пінчук. Це дуже важливо для дівчат і жінок. У Львові я навіть не очікувала такого ажіотажу до моєї менторської зустрічі.  І от 13, 14, 15 березня ми плануємо заходи у Полтаві, Харкові і Дніпрі. Організацією таких зустрічей займається моя подруга Катерина Реп’яхова. Я сказала, що я готова, я хочу щось говорити жінкам, для того, щоб підтримати їх, щоб вони не боялися відкривати себе і відкривати в собі щось нове, і щоб вони розуміли, що вони в цьому житті теж здатні на зміни і здатні отримати від цього життя позитив», – анонсувала наша гостя.

Римма Зюбіна ніколи не стоїть осторонь проблем Донбасу. І приїжджала у цей регіон з різними проєктами ще до початку війни. Вона мала цікаву творчу співпрацю із акторами Луганського  обласного академічного українського музично-драматичного театру, який вже третій рік поспіль є центром театрального мистецтва у Сєвєродонецьку після вимушеного переселення з рідного міста. В актриси виникла ідея постановки п’єси одного із найвідоміших англійських драматургів Ноела Пірса Кауарда «Неймовірний сеанс, або Невгамовний дух» (вистава «Веселий дух»). За словами самої ж актриси, коли вона їде із Сєвєродонецька, то вже десь біля Харкова хоче повертатися назад, бо там дуже щирі люди.

«Це була моя ініціатива. Я привезла показати кіно. Ми зустрілися з акторами театру. Їм тоді дуже потрібна була підтримка. Я тоді сказала, давайте спробуємо зробити щось разом. Пройшов якийсь період, десь пів року. Я пишу: «Пане Сергію (режисер театру Сергій Дорофєєв – ред.), я ж сказала, це не просто так». Він пише: «Ви не пожартували?». Я кажу: «Ні, я не жартувала». Тоді я почала шукати п’єсу, підключився режисер Володимир Московченко. Ми почали шукати п’єсу, щоб була яскрава роль, але не головна, тому що поїхати на місяць-два у мене не було можливості. І ми знайшли таку п’єсу. Це англійська п’єса «Веселий дух». Там є мадам Аркаті, яка визиває духів, проводить спіритичні сеанси, така собі «городская сумасшедшая». Це все відбувається в домі письменника, який хоче написати про спіритичний сеанс в своїй книзі. Дуже тонкий хороший англійський гумор. Там (в Луганському театрі – ред.) актори всі молоді, там мого віку тільки одна актриса Ольга Яковенко. Середній вік акторів – 27 років. Дуже багато акторів із Сєвєродонецького театру, хтось приїхав з Полтавського театру, хтось закінчував Харківський інститут мистецтв… І ось така хороша потужна команда. Вони дуже щасливі, що можуть працювати, і вони безмежно щасливі, що мають можливість у такий час займатися акторською професією. Ну, а про те, що ці люди взагалі залишилися живими, про це годі й говорити. Коли ти цінуєш це життя, себе в цьому житті  розумінні, і ти можеш попри все ще й займатися улюбленою справою, це якийсь величезний дар. Звісно, кожна наша розмова закінчується тим, що всі мріють повернутися. Коли мені актриса каже: «Я вагітна другою дитиною. Під вікнами їздить важка техніка, а я все одно фарбую коридор, тому що розумію, що скоро народжу дитинку, і мені треба, щоб ремонт закінчився в квартирі…»… Всі сподівалися, що це все скоро закінчиться. Я почала озвучувати на UA: Радіо Культура книгу Тамари Горіха Зерня, яка називається «Доця». Ця книга була на полиці з тими, які треба прочитати за відпустку. Я, помішуючи кашу, взяла цю книгу. Я її відкрила двічі… За два рази я її прочитала. Я знайшла цю людину і попросила дозвіл озвучити цю книгу. Історія відбувається в Донецьку, ми трішечки бачимо історію героїні, як вона розвивається: героїня за 10 років до війни приїхала туди до бабусі, і потім що відбувається з нею, художницею, яка робила вітражі по склу. Професія, яка під час війни нікому не потрібна. Як вони об’єднуються, як вони допомагають українській армії. Книга, яка відкриває очі на те, як жили люди. Вона ставить дуже багато запитань, на які ти вже сам собі потім відповідаєш. Не всі, хто залишився там, «сєпари». Не всі вороги, які розмовляють російською мовою. І не всі патріоти, які ходять в вишиванках. Коли ми хоча б спробуємо почути один одного… Бо найбільша проблема нашого суспільства – ми не те що не можемо – ми не хочемо чути один одного, ми не намагаємося. От є одна правда – моя, а іншої нема. У нас немає толерантності. У нас немає терпимості. У нас є тільки безапеляційне відчуття своєї правоти, і ми дійсно стали глухими, не чуємо один одного. Коли ти знаєш реальних людей, які залишилися в Криму, які залишилися в Донецьку, у яких паралізовані батьки, яких не можна було вивезти, то ти по-іншому починаєш відчувати це все. Коли над твоїм будинком не літали літаки і не падали бомби, і танки, «гради» не громили твою хату, коли ти всього цього не відчував – не включаючи свого серця, ти не зможеш проникнутися тим, що ці люди відчували. У мене дуже багато питань і дуже сумні відповіді на це все. Сумні, тому що я не думаю, що наше суспільство здатне пробачати, вибачати, приймати, розуміти. Ми мали зустріч з Ігорем Козловським, який провів два роки в ДНР-івському полоні, ми його запитали, чому він не поїхав з Донецьку, чому він залишався. Він релігієзнавець, у нього чітка проукраїнська позиція. Були сімейні складні моменти, через які виїхати було неможливо.

Як можна потім отак казати: це біле, а це чорне? Коли я їду з Сєвєродонецька, десь біля Харкова я уже хочу повертатися, тому що там люди, з якими я працюю, вони дуже щирі. Наші загальноукраїнські проблеми може допомогти вирішити людяність і робота над своєю душею», – підсумувала актриса.

Більш детально про усе це, а також повну відео версію дивіться на сайті «Журналіста».

Подписывайтесь на telegram-канал journalist.today