Василь Шкляр: Майдан може вибухнути раніше, ніж дехто думає (ВІДЕО)

1304

Знімальна група «Журналіста» завітала в гості до видатного українського письменника, якого називають одним із найбільш «містичних» авторів сучасної вітчизняної літератури. Нашим співрозмовником став легендарний Василь Шкляр.

Наша зустріч відбулася незадовго після того, як Василь Миколайович став лауреатом всеукраїнської літературної премії імені Василя Симоненка. Цю відзнаку у номінації «За кращий художній твір» письменник отримав за роман «Троща».

Серед нагород Василя Шкляра також є: «Золоте перо» – найвища нагорода в галузі журналістики України; «Золотий Бабай» – Всеукраїнський конкурс гостросюжетного роману, Василь Шкляр є переможцем першого національного конкурсу на кращий гостросюжетний роман (роман «Ключ»);  «Коронація слова» за роман «Елементал», міжнародна премія «Спіраль століть» в жанрі фантастики у номінації «За найкращу україномовну фантастику» (роман «Ключ»).

Тож ми поцікавилися думкою сучасного класика, наскільки важливими є для авторів подібні літературні премії?

«Це ще залежить від того, яка премія. Я, наприклад, переважно отримував (відзнаки, премії, – ред.) не від держави. Я від неї взагалі ніколи нічого не брав. Але, звичайно, премія – це певний стимул, це певне визнання, зрештою, вдоволення твого чистолюбства, це розуміння, що твій твір перемагає. Адже, кожна номінація – це певний конкурс. Хоча, коли мені запропонували премію Симоненка, я сказав, що давайте молодшим. У мене їх достатньо. Але річ у тім, що сам Симоненко для мене особлива постать. Якраз саме цей поет, мабуть, зробив найбільший вплив на мене. На моє щастя Симоненко (твори поета, – ред.) потрапив мені до рук, коли я був школярем, старшокласником. Це якраз період становлення, і великою мірою саме Симоненко зробив мене українцем. Я нещодавно у виступі раптом почав цитувати його  вірші, я знаю багато його творів на пам’ять. При тому, що я їх ніколи не вчив. Я позабував те, що я вивчав у школі, проте Симоненка багато знаю на пам’ять. Крім того, у мене є така потаємна думка… Ми нещодавно виявили, де похований отаман Олекса Соколовський, один із героїв мого роману «Маруся» про поліських наших отаманів. Тому я вирішив, що за ці кошти я поставлю пам’ятник Олексі Соколовському, і напишу: «Олексі Соколовському від Василя Симоненка». Це буде такий певний перегук наших героїв», – сказав співрозмовник.

Василь Шкляр – один із найбільш відомих вітчизняних авторів, чиї твори популярні далеко за межами Батьківщини. Саме тому ми поцікавилися, наскільки сучасний автор потребує визнання, і як до цього ставиться сам автор українських бестселерів. 

«Деякі письменники кажуть, що їх не цікавить широке визнання. Але я думаю, що в глибині душі кожного тішить визнання його творчості, тому що письменник пише для людей. Він же не пише в шухляду. Звичайно, хтось може сказати, що я пишу для високочолих, але це дуже вузесеньке коло, інший може казати, що він інтелектуал, якого не розуміють, але я знаю, що навіть відомі класики, казали, що хотіли, аби їх твори прочитали якомога більше людей. І я теж собі ставив завдання, щоб мене читали якомога більше людей. Певною мірою, мені це вдалося. Я шаную свого читача. Його інтерес я ставлю понад усе. Найбільше в літературі я боюся бути нудним. Я вважаю, що письменник має бути насамперед цікавим оповідачем. Решта все, сенси, змісти, ти вкладай, але, будь ласка, в цікаву форму. Дуже добре, що українська читацька аудиторія надала перевагу своєму. Тому що, конкуренція не завжди рівна, коли наш ринок був заселений не найкращою літературою того ж сусіда нашого. Але за рейтингами продажів, що все-таки український читач повернувся до свого, а деякі наші автори випереджають ще й закордонних класиків. Від цього радієш. Звісно, ми не можемо казати про якийсь вибух. Ми – 40-мільйонна нація. Ми мали б давати більші наклади, більші результати. Але все одно, є тверда когорта українських читачів, завдяки яким, до речі, наш автор і виживає. Сьогодні можна казати, що з літератури можна прожити», – зауважив письменник.

У березні 2011 року Шевченківський комітет присудив Шевченківську премію з літератури Василю Шкляру за роман «Залишенець (Чорний ворон)». Проте, напередодні оприлюднення президентського указу про її присудження письменник звернувся з листом до тодішнього президента Віктора Януковича, в якому попросив перенести вручення йому нагороди на час, коли при владі не буде тодішнього міністра освіти Дмитра Табачника. Відтак в указі президента від 4 березня 2011 року «Про присудження Національної премії України імені Тараса Шевченка» Василь Шкляр не згаданий. Ми поцікавилися, чи не шкодує письменник про таке своє рішення.

«У мене було кілька мотивів відмови від цієї найвищої національної премії. Поштовхом стало спілкування із однією журналісткою, яка мене отак розпитувала і каже: «А Ви подасте руку Януковичу?». Я і так і сяк намагався втекти від якоїсь прямої, різкої відповіді. Але задумався, а й справді. На той час мотивацій було достатньо, щоб не приймати цю премію від тієї влади. Наразі зависла моя Шевченківська премія у повітрі. До речі, до мене зверталися дуже авторитетні люди, і академіки, і авторитети із Ініціативної групи «Першого грудня» ( це об’єднання, створене у 20-ту річницю референдуму за незалежність України відомими інтелектуалами та громадськими діячами у відповідь на звернення трьох традиційних українських церков – ред.), які пропонували, що вони можуть звернутися до президента Петра Порошенка, вони вже говорили з головою Шевченківського комітету. Я теж сказав, що не треба ні до кого звертатися. Не треба нічого ні в кого просити. Можливо, колись з’явиться український президент, якому не треба буде нічого підказувати. Мене більше хвилювало, щоб дали звання Героя України Мирославу Симчичу (Мирослав Симчич — український військовий та громадський діяч, сотенний УПА, політв’язень, який був 32 роки ув’язнений радянським окупаційним режимом. Кавалер орденів «Свободи» та «За заслуги», почесний громадянин Коломиї та Львова, – ред.), героєві мого роману «Троща». Йому уже 97 років. Була розмова з Адміністрацією Президента, обіцяли. Але, на жаль, ні. Ну, тоді як брати премії, якщо не вшановані наші найбільші герої», – відзначив Василь Шкляр.

Не оминули ми під час спілкування з автором історичних романів і проблеми сучасної України, проблем нинішнього суспільства, тему становлення України як незалежної держави, а українців, як самобутньої нації, та пошуку відповідей на запитання, чому наша держава і наш народ досі змушені захищатися, а зараз ще й зі зброєю у руках.

«Є багато причин історичних, геополітичних, починаючи з того, якими сусідами наділив нас Господь, а також, враховуючи те, як розвивалася наша історія, наша нація, яка, на мій погляд, досі не сформована. Вона не здобула ще такого становлення, коли б українець був єдиний. І через оцю ментальну розпорошеність. Скільки б ми не казали, що ми згуртовані як ніколи, ми сподівалися, що війна загартує, об’єднає, зцементує націю. Бачимо, що є різні погляди на війну, на шлях до миру, на шлях до перемоги. І це найбільша наша біда, тому що у процесі цього історичного поневолення українців ми знаємо, скільки сюди було заселено інших націй. Крім того, майже завжди нами керували, а потім навіть за часів незалежності прийшли до влади ті, чиї діди не були у лавах борців за волю України. І є не для одного мене така одна незбагненна річ: подивіться на сьогоднішній політикум, на ту його частину, для яких і досі наші герої, основні символи боротьби за незалежність України, ці постаті викликають у таких політиків такий спротив. Запитайте у такого політика, я дивуюся, чому журналісти не запитують, таке: добре, Вас не влаштовують Степан Бандера, Роман Шухевич, Петлюра Вам не такий, Мазепа Вам не такий, тоді назвіть хоча б одного героя, який віддав життя за волю України, скажімо, у XX столітті. Не назвуть жодного. Скільки б нам не казали, що революція – це не той шлях. Нам потрібен вибір еволюційний, бо революція – це все ж розруха. Але я не бачу інших шляхів зміни влади. Майдан – це завжди збіг кількох факторів. Крім того, майдан – це не стихійний вибух, він потребує хорошого лідера, керування, і навіть, не треба соромитися цього слова, фінансування. Тут йдеться не про те, що говорили під час Революції, що люди проплачені, бо це було не так. Тут йдеться про організацію масштабного процесу.

Пам’ятаєте, як всі покладали великі надії на наших хлопців, які повернуться з війни, і наведуть лад. Оце, мабуть, одна із причин, що війна не закінчується, щоб не поверталися з війни масово, а поверталися поодинці, зневірені. Тому, на жаль, ця наша надія не виправдалася. Але я думаю, якщо вже будуть конкретні антиукраїнські масштабні кроки, той таки продаж землі, то може так статися, що Майдан може вибухнути раніше, ніж дехто думає. Досі українська нація, на жаль, не сформована. Вона ще не прийшла до свого цілковитого становлення. Я в такому випадку згадую слова одного із холодноярських отаманів Cавченка-Нагірного (Іван Савченко-Нагірний – отаман Наддніпрянського партизанського загону, який організував активний визвольний рух, але якого зрадили свої ж, після чого Савченко-Нагірний був заарештований і страчений як кримінальний злочинець – ред.), якого також здали свої. Він вночі перед розстрілом мав можливість написати листа до рідних. І там зазначив: «Я пішов боронити свій народ, не здогадуючись, що більшість цього народу – це сіра маса, яка навіть не здатна мріяти про свою кращу долю. Тому я кладу своє життя, свою голову не за народ, а за ідею». І от ця маса, на жаль, вирішує долю наших виборів. Хоча не вона є рушієм поступу. Рушієм національного поступу є пасіонарна меншість. Для теперішнього українського суспільства – це тепер, на жаль, дуже малий відсоток. Але все одно, від нього залежить майбутнє», – вважає Василь Шкляр.

На його переконання, українці досі мають докладати чималих зусиль, щоб зберегти свою самоідентичність.

«Беремо побутові речі. Я виходжу на вулицю, і замість того, щоб я себе почував, як риба у воді у нашому українському місті, у столиці, я весь час озираюся, коли почую свою  мову. О це наша людина. Якщо десь маленька дитина заговорила українською мовою, то серце здригається. Але хіба я повинен увесь час бути на цьому зосередженим? Або в магазин ідеш, чи у будь-які сфері обслуговування, коли ти йдеш, то весь час у напрузі. Ти думаєш про мову, без якої немає нації. А що вже говорити про радянські чи студентські часи, коли виключали з університетів за те, що до Тараса Шевченка пішов. З цього приводу весь час відчувається напруга замість того, щоб займатися своєю справою», – пояснив співрозмовник.

Наприкінці минулого року у прокат вийшла історична драма «Чорний ворон», знята за мотивами однойменного роману Василя Шкляра. Він долучався до роботи над фільмом, хоча не працював конкретно над сценарієм. Як казав письменник: «Важко самому переписувати себе». Про роман «Чорний ворон. Залишенець» читачі відгукувалися чудово, писати автору слова подяки. Цей твір дуже популярний зараз на фронті, військові читають його у бліндажах. Ми поцікавилися, які ж були фідбеки про стрічку «Чорний ворон».

«Відгуки дуже гарні. З одного боку, що надзвичайно завжди тішить автора, кажуть, що книжка набагато глибша. І так і має бути. Так завжди є. Та відгуки про кіно добрі. І, не зважаючи на те, що це лише якась часточка мого роману, я теж задоволений цим фільмом. Єдине, що його не змогли показати широко. Наприклад, біля мого будинку є кінотеатр. Я хотів прийти, подивитися, як люди його сприймають. Показ був о 23-й годині. Це з кіно вийдеш о 1-й чи 2-й годині ночі. Коли вже навіть транспорт не їздить. Або ось мені зараз дзвонять із Коломиї. Просять привести фільм. Я відповідаю, що  вже показували. А люди кажуть приблизно таке: «Показували десь вранці, один раз. Люди не всі побачили. Привезіть». З таким проханням мені телефонують з багатьох міст, бо вони просто не мали змоги подивитися. Кого тут звинувачувати, що ми не вміємо донести такі речі. З книжкою – все простіше. Але я вважаю, що фільм відіграв свою роль. На жаль, не таку, як я сподівався. Бо наприклад, про книжку були відгуки, що вона сколихнула Україну, то були рекордні наклади. Тому я вважав, що кіно має здійснити ще більший ефект. Але виявляється, що українці не звикли ходити в українське кіно. Читати простіше. Купив книжку, вона у тебе залишається. Тут простіше. А дивитися українське кіно… Виявляється, ми повинні ще до цього суспільство привчати. Як виявилося, у порівнянні зі США, де кіноглядачів більше, ніж читачів, бо там глядач привчений до свого кіна, у нас,  у рази менше тих, хто дивиться українське кіно, ніж тих, хто читає книжку. Тут ще момент, що, наприклад, у райцентрах немає кінотеатрів, вони знищені всі. Мені дзвонять зі шкіл, просять, щоб я привіз фільм. Люди відучені ходити до кінотеатру. Навіть неприємні листи надходять із запитанням, коли фільм з’явиться в інтернеті, чи, коли покажуть по телебаченню. Але ж кіно на широкому екрані та вдома в телевізорі – це зовсім різні речі. Через те є певне невдоволення, але це об’єктивно, так з кожним українським фільмом, на жаль, поки що. Але ми мусимо знімати якомога більше. Так каже режисер Тарас Ткаченко, так ми привчимо українця ходити до кінотеатру. Тоді фільми будуть окупати себе. Тоді буде розвиток вітчизняної кіноіндустрії», – переконаний автор.

Наразі Василь Шкляр має чимало пропозицій щодо екранізації своїх інших книжок. Він уже підписав контракт для екранізації роману «Самотній вовк».

«Планувалося цього року розпочати зйомки. Крім того, мені пропонували екранізувати роман «Ключ». Але це давня історія. Три режисери хотіли його знімати. Так само є бажання створити фільми за мотивами «Марусі» і «Трощі». Якщо все нормально складеться, будемо знімати. Думаю, що рано чи пізно усі мої романи будуть екранізовані. В них є драма людська. Кожен із них містить драматичну кіноісторію. Я не скажу, що вони легко кладуться на екран, але я маю багато пропозицій. Хоча я не поспішаю підписувати контракт. В кіно є така річ, яка для автора не дуже приємна. Коли віддаєш свій роман на екранізацію, то потім 25 років ти не маєш права передавати комусь іншому таке право. Тобто, якщо знімуть погане кіно, то, за умовами контракту, упродовж наступних 25-ти років перезняти його не можна. Тому треба дуже ретельно все зважувати. Щодо фінансування, саме державою, я не знаю як буде з цією владою. Там якісь непевні порухи. Я не знаю, які будуть критерії відбору. Мені зараз важко про це говорити. Можливо, українське кіно знову опиниться у ролі пасинка», – відзначив Василь Миколайович.

На завершення розмови один із найбільш відомих та популярних вітчизняних авторів поділився з нами, що любить читати він.

«Сучасна українська література сильна. Є ціла когорта добрих письменників зі справжнім власним стилем і простором, які не перетинаються ні з ким іншим. І мене радую, що зараз автори не зосереджені лише у Києві. Якщо ми візьмемо, для прикладу, від Ужгорода до Херсона, то скрізь можна знайти доброго автора. Мій улюблений письменник новеліст Григір Тютюнник. Якщо брати сучасників, не мого віку, і не молодих авторів, а трохи старших, то це Валерій Шевчук. Письменник, який, мабуть, єдиний насправді заслуговує звання академіка, який цього звання не має. Це інтелектуал, це людина, яка стільки знає і стільки написала», – насамкінець відзначив Василь Шкляр.

Повну відео версію інтерв’ю дивіться на сайті «Журналіста».

Подписывайтесь на telegram-канал journalist.today