#ВетНамет інтерв’ю: Якби не війна, я б написала про подорожі, – Оксана Чорна

198
Фото: Ярослава Матвєєнко

З 22 по 26 травня в Києві на території Мистецького Арсеналу пройшов IX Міжнародний фестиваль «Книжковий Арсенал». Ветеранський намет, поставлений прямо посеред подвір’я, де продавали військову літературу, створив неабиякий ажіотаж серед відвідувачів. Кореспондентка «Журналіста» Ярослава Матвєєнко взяла інтерв’ю в учасників цього непересічного проекту.

Книга «Позывной Кассандра» Оксани Чорної стала одною з дебютанток Ветеранського намету та Книжкового Арсеналу загалом. У книзі «Позывной Кассандра» 67 розповідей, датованих літом 2015 року: це реальні історії бійців 28-мої окремої механізованої бригади, де служила Оксана.

Знаю, що Ви зараз працюєте в Омані?

Це правда, я працюю там викладачем економіки та фінансового менеджменту вже два роки. В мене багато студентів, чоловік 150 за семестр. Я кандидат економічних наук. Намагаюся розказувати та показувати найкраще про нашу країну – її природу, звичаї. Проте, не дивлячись на це, всі викладачі, а у нас міжнародна викладацька спільнота, в курсі наших подій, і після виборів я часто чула запитання: навіщо і як це сталося? Мені було дуже ніяково, якщо чесно. Коли починається курс, я розповідаю студентам про себе, звідки я. В нагоді стають чудові промовідео про Україну. Цього досить, щоб їх зацікавити, далі вони гуглять самостійно, діляться знахідками. Особливо їм подобаються наші вишиванки, вишиті плаття, традиційні танці та вражають новорічні зимові звичаї.

Оксано, поділіться, будь ласка, дитячими літературними спогадами. Що читаєте, читали? Улюблені книжки та автори,герої, розкажіть.

Моє літературне дитинство було абсолютно радянським: я перечитала усі найпопулярніші зібрання творів, які були, напевно, в будинку будь-якої радянської сім’ї того часу, Олександр Дюма, Майн Рід, Агата Крісті, Артур Конан Дойл, Вільям Барроуз. Читала все підряд, так як я не розуміла. Як вибирати книжки. Особливо, звичайно, запам’яталися твори Дюма. Зараз часу для читання небагато, якби я не працювала і не писала свою книгу, читала б більше.

Яку книгу своїх колег порадите почитати? Яка їх книга вразила?

Перша книга, яку я прочитала була «Пехота» Мартіна Бреста. До цього я читала його оповідання. Дочитувала книгу ще під час служби в 28-й бригаді, зачитувала цілі уривки хлопцям. Вони сміялися. Дуже позитивна книга. Звичайно, сподобалась «Кофе с прикусом пепла» Олексія Петрова: дуже відверта книга, написана у  художньому стилі, який не характерний для військових, як мені здається. На черзі «Пехота-2», «Каратели» Влада Якушева. Книги Юри Руденка, на мій погляд, цікаві тим, хто взагалі не в курсі, що відбувається в Україні. Якщо хочете дізнатись, з чого все починалось, в його книжках це дуже гарно описано в жанрі роману так, щоб зацікавити читача. Він просто молодець – заглиблюється та досліджує всі деталі, знімає відео. Дуже сподобалась «Грязь» Сайгона.

Чи була б ця книга, якби не війна?

Звичайно ні.

Про що Ваша книга?

Біль.

Багато матеріалу не ввійшло у книгу?

В ході роботи над книгою мені була властива самоцензура. Війна – це біль та бруд. Цивільна людина знає максимум 10 відсотків з того, що відбувається насправді.  Я усвідомлюю, що відобразила не всю правду, описала вибірково те, що я вважала за можливим розповісти. Про те, що було там насправді, розкажуть потім, коли ми переможемо. Зараз такі козирі давати ворогу не можна.

Спочатку я хотіла описати всю війну. Побачивши, що в мене вже 200 сторінок, я вирішила скоротити  її до подій літа 2015 року, але знову ж таки не все. Так я хотіла встигнути до Книжкового Арсеналу.

Про що була б книга, якби не війна?

Про подорожі однозначно. Ще до війни у мене був план побачити всі країни світу. Я багато мандрувала, побувала у 40 країнах. Написати є про що. Було б цікаво описати їх життя, культуру, традиції не з точки зору туриста, а коли ти там жив.

Що у Вас змінилося у внутрішньому світогляді після написання та видання книги? З написанням книги чи змінились ви як читач?

Військові книги я розглядала з точки зору – чи пишуть реальні позивні або назви позицій, чи правильно використана термінологія, чисто технічні моменти, що можна, а що ні писати. Імена живих та загиблих, обставини їх загибелі. Я створила певну концепцію книги: документальні події викладені в художньому ракурсі.

Основна ідея книги була розказати про людей, які оточували мене на війні. Я не хочу, щоб вони були забутими героями. Хочу, щоб про них пам’ятали, знали.  Багато хто здійснював справжні подвиги, неймовірні речі, а про них не знають, більшість навіть не нагороджена. Людина свідомо приймає рішення загинути заради того, щоб врятувати інші життя: це викликає більше ніж повагу. Про це потрібно розказувати людям. У мене в бригаді працював медик Жак. Він фантастичний хірург, йому мало поставити пам’ятник, він вартий того, щоб молитися на його руки. Він виносив поранених, всі знали: якщо він працює, то він витягне будь-якого бійця, зробить все від нього залежне, щоб врятувати цю людину. Та він не буде нікому про це розказувати, дуже сумніваюсь, що в лікарні в Кременчузі, куди він повернувся на роботу онкохірургом, взагалі знають,що він служив. І таких багато: про них потрібно комусь розказати.

На даний момент продано 400 книжок, тобто 400 людей будуть знати про моїх побратимів. Моя мрія -10 тисяч проданих екземплярів. Мій чоловік пошуткував, що потрібно героїчно загинути на фронті, тоді їх розкуплять. Головне, щоб не просто купували, а ще й читали. Для себе відразу вирішила книги не роздарувати. Навіть свекруха придбала книжку.

Який відгук читача найбільше запам’ятався, зворушив?

До виходу книжки я кілька уривків викладала в мережу, отримала гарну порцію критики. Але в більшості випадків, це підтримка. Я вирішила все-таки спочатку видати книжку, як її бачу я. Декілька людей читало її до видання для технічної допомоги. Від них я отримала абсолютно різні відгуки. Відтак зрозуміла, що це як в живописі, кожен все одно буде бачити своє. Чоловік сказав, що забагато кохання, йому не вистачило військових дій. Одна дівчина, яка читала, навпаки сказала, що там мало кохання. Поки що не отримала відгуків від реальних читачів, не друзів чи редакторів, так як книжка тільки вийшла.

Чи плануєте наступну книгу?

Плани наполеонівські: книга про 2014, 2016, 2017 роки…Не про всіх написала, щоб не забути про всіх і нікого не образити.

Як би ви поставились до екранізації вашої книги?

Ідея дуже цікава.  І я навіть собі уявляла, як саме має виглядати цей серіал.  Так, саме серіал.  На кшталт: «Покоління вбивць» – американського серіалу про першу іракську кампанію або «Польового шпиталю» – про війну у В’єтнамі.  Кожна розповідь окрема історія.  Про людину або ситуацію, бій або евакуацію.  Хоча не впевнена, що держава з її сьогоднішніми керівниками і гаслами «За мир за всяку ціну» будуть зацікавлені в такого роду пропаганді національної ідеї.

Що читаєте або читали молодшому поколінню: дітям, похресникам, небожам?

Не читаю і не читала ніколи.

Хто Ваш найбільший критик?

Я дуже чутлива до критики, так що ті, хто мене люблять, навіть не намагаються говорити щось проти. Навіть якщо це конструктивні зауваження.

Лейтмотив цього проекту феномен ветеранської української літератури – у чому він для Вас?

Для мене феномен у тому, що нас взагалі сюди пустили. Люди не хочуть цього бачити. Багато друзів каже, що не дивляться телевізор, тому що їм болить. Тобто мені не болить вивозити поранених, а людям, які там не були болить на це дивитися? Я не зовсім розумію, як таке може бути.  Я розумію, чому нам спочатку відмовили, все-таки це окрема тусовка. З моєю книгою до мене в основному підходять «свої» знайомі люди. З іншого боку,  Книжковий Арсенал зробив великий крок назустріч, щоб показати ветеранам, що це важливо.

Зараз Оксана Чорна активно презентує свою книгу в містах України, а вже наприкінці місяця знову повернеться до Оману.

В Музеї української діаспори в Києві зараз проходить виставка світлин «Точка неповернення», зроблених Оксаною Чорною підчас служби. Виставка триватиме до середини липня.

Фото Ярослава Матвєєнко

Серію інтерв’ю з учасниками проекту #ВетНамет читайте за посиланням      

Подписывайтесь на telegram-канал journalist.today