ВетНамет інтерв’ю: Література волонтерів, ветеранів, переселенців – справжня, – Алла Попова.

168
Фото Ярослава Матвєєнко

З 22 по 26 травня в Києві на території Мистецького Арсеналу пройшов IX Міжнародний фестиваль «Книжковий Арсенал». Ветеранський намет, поставлений прямо посеред подвір’я, де продавали військову літературу, створив неабиякий ажіотаж серед відвідувачів. Кореспондентка «Журналіста» Ярослава Матвєєнко взяла інтерв’ю в учасників цього непересічного проекту.

Волонтер намету Алла Поповаприватний підприємець, яка веде бухоблік та займається програмою 1С Підприємство, понад усе любить читати та мандрувати світом. Тому її поява у #ВетНамет скоріше закономірна ніж випадкова. Алла поділилася враженнями «зсередини».

Як ти дізналася про проект і чому вирішила долучитися?

Я просто Мартіна Бреста знаю вже 20 років. Від нього і дізналася, бо читаю його сторінку у фейсбуці, та й обмінюємося інколи сповіщеннями, тож побачила пост і одразу запропонувала йому себе як волонтера. Тому що це дуже потрібна справа – розказувати про те, що відбувається там, на сході нашої країни. І розповідати самими різними шляхами – вірші, пісні, оповідання, казки, фільми – все-все. А хто може розказати краще, ніж ті, що там були? Ніхто.

Розкажи, як сформувалася ваша команда?

Та якось так склалося, що особливого спеціального формування й не було. Була одна зустріч чи дві перед проектом, але я на них не потрапила, працювала. А так – приїхала, привіталася  з усіма, та й почала дивитися, як і де допомогти. На той час саме все розкладали, переписували, приймали книжки, тож я начебто й не потрібна була, а от потім – побачила, де можу допомогти – допомогла. І якось так склалося, що моя бухгалтерська натура найкраще проявила себе саме на ниві відмічання проданих книжок та прийняття коштів. Карма, мабуть (сміється).

Перша прочитана тобою ветеранська книжка?

«Піхота». Я її почала читати ще тоді, коли вона була уривками, постами у фейсбуці. Навіть не думала, що буде книжка, копіювала про всяк випадок пости Мартіна та збирала їх у вордівський файл.

Які улюблені автори-ветерани і ветеранські книжки?

Я не можу виділити когось одного. Вони всі різні – і Олексій Петров, і Сайгон,  і Мартін, і Юра Руденко, Костя Чабала, Віталій Запека та інші – їх книжки, як люди. В світі дуже багато цікавих людей, які мені подобаються. І багато книжок. І я не можу виділити якусь одну або дві. Над кожною з них я плачу, сміюся, замріююся, злюся. Кожна з них викликає у мене почуття.

А не ветеранські?

З цим легше. Трошки. Бо тут те ж саме – багато гарних книжок та авторів. Дуже подобаються світи Г.Л.Олді, це дует співавторів з Харкова, книжки Макса Фрая, Пєхова, колись подобались книжки Лук’яненка… Зараз вже ні. Давно ні. Не можу читати авторів і слухати пісень тих, хто почав лити бруд на Україну. Взагалі мені зараз важко читати цивільну літературу. Бо якось так склалося, що життя стало більш насиченим за будь-яку книжку.

На яку ветеранську книгу найбільше очікуєш і чому?

Чекаю продовження «Піхоти» Мартіна, «Психів двох морів» Юри Руденка та книжку Сайгона про село. Чому? Я люблю книжки.

Яка книга, автор справили найбільше враження?

«14 друзів хунти». Ця збірка була концентрованим ковтком світу війни. З біллю, любов’ю, страхом, гумором – ковтком життя, як не дивно. Ковтком життя.

Які та чим покупці запам’ятались найбільше?  

Була жінка. Вона прийшла до намету, ходила, торкалася книг, а потім Андрій Кириченко почав читати їй свої вірші. Вона трималася, а потім раптом розплакалася і вони довго говорили про щось. Про що – не знаю. Але я відчувала біль, який лився крізь ці сльози.
Потім до палатки прийшов Сумрак (прим. ред. – Ігор Володимирович Гордійчук, український військовослужбовець, генерал-майор Збройних сил України, офіцер Головного командного центру Генерального штабу України, начальник Київського військового ліцею імені Івана Богуна, Герой України), біль і міць, сталевий такий згусток волі.

Був хлопець, який скупив у нас майже всі книжки – приходив двічі чи тричі. В нього тремтіли руки, коли він їх брав. При цьому він спілкувався з нами, посміхався, щось розказував…

І люди з дітьми. Діти – вони чудові. І немовлята, і доросліші, і підлітки. І вони дивляться великими очима – на Олександра Терещенка, в якого немає обох рук, на його подвійний гачок, на Мартіна, або на прекрасну Оксану Чорну, вони слухають їх, Юру Руденка і повністю поглинають жагу до життя цих людей та їх любов до України.

Дуже сподобалася Уляна Супрун. Надзвичайно відкрита жінка. Я спитала дозволу обійняти її і вона дуже щиро зраділа такому проханню і обійняла мене у відповідь. Дуже спокійна така і впевнена.

Як люди, які приходили в намет – їхня реакція? Вони знайомилися з літературою чи більшість знала, яку книжку хоче?

Дуже різні люди і дуже різні реакції. Були і стримані сльози та сум. Була радість, що нарешті можуть купити те, що давно хотіли та чекали. Прямо перед Книжковим Арсеналом або навіть під час нього вийшло декілька книжок – «Позывной Кассандра» Оксани Чорної, «Цуцик» Віталія Запеки, «Доця» Тамари Горіха Зерня… У людей майже завжди були відкриті обличчя, вони завжди дивилися прямо у очі. Були такі, що чітко знали – що саме вони хочуть, були такі, що приходили зі списком і казали – мені замовили ось це і це. Були ті, що не читали і майже не знали нічого про війну і питали поради – з чого почати? А не художню можна? Дослідження? А фотоальбом? Чи є щось про Дебальцево? Іловайськ? ДАП? Луганський аеропорт?

Чи можна узагальнити до тенденції, що саме найбільше цікавило – документальне, художнє, вірші?

Розумієте, ці книжки важко назвати прямо художніми. Бо все, що в них описується – воно було насправді. Так, десь автор додавав колориту. Десь вигаданих персонажів, щоб висвітлити події, десь навіть показував світ війни через маленьке цуценя та його сприйняття світу, або через ельфів та орків… Але ж все, в них записане – є відображення того, що відбувалося. Так, багато, дуже багато людей брали такі книжки, та разом з тим дуже багато купували і документалістики – дослідження, фотографії, щоденники. І вірші. Я давно не бачила, щоб люди купували таку кількість віршів. Думала, що цікавість до цього згасла, але ж ні. Люди тягнуться до друкованого слова.


І окремою такою віхою була книга «Життя після 16:30» Олександра Терещенка. Бо це книга, в якій людина розповідає про своє життя після вибуху гранати під ногами.  Книга про те, як Олександр реабілітувався після поранення. І знаєте, виходячи з спілкування з ним скажу – він дуже великий оптиміст і жартівник. Чоловік з величезною жагою до життя. Я пишаюся знайомством з ним.

Чи траплялись якісь курйози підчас роботи?

Зі мною – лише один. Коли до палатки завітав Петро Порошенко – журналісти і оператори зтовпилися біля нього такою юрбою, що деяким не вистачило місця. І один з них забіг до нас за столи з книжками і попросив дозволу – «Можна я тут стану? Будь ласка»? Я дозволила, трохи посунувшись. Але цей оператор був такий цілеспрямований зняти все якомога краще, що незабаром уже попросився стати на табурет, а потім просто відсунув мене в сторону, сказавши, що я йому заважаю. Це було дуже смішно. І ще я боялася, що вони завалять столи з книжками, але все обійшлося.

Які плани у #ВетНамет і чи є #ВетНамет у твоїх планах?

Далі – Дніпро (прим. редакторки 2-ий Міжнародний Книжковий фестиваль Book Space пройде з 21 по 23 червня). А там подивимося. Ініціатива Мартіна Бреста та Міністерства ветеранів – правильна та дуже своєчасна. І справу популяризації цієї літератури безсумнівно потрібно продовжувати. Це не можна залишити просто жевріти десь там на околиці життя. Це треба просувати. Обов’язково. Бо ця література – волонтерів, ветеранів, переселенців – вона справжня.

Фото Алла Попова, Ярослава Матвєєнко

Серію інтерв’ю з учасниками проекту #ВетНамет читайте за посиланням

Подписывайтесь на telegram-канал journalist.today