Владислав Троїцький: Культура – це знаряддя, яке будує світ (ВІДЕО)

197
Фото: з відкритих джерел

Редакції «Журналіста» вдалося поспілкуватися з легендарним режисером і драматургом Владиславом Троїцьким. Він – засновник першого в Україні незалежного театру «ДАХ», художній керівник гурту ДахаБраха і фрік-кабаре Dakh Daughters, засновник проектів ЦЕШО і NOVAOPERA.

Досить часто в українських медіа та соцмережах звучить думка про низький рівень культури українців. Йдеться не про манери поведінки або норми пристойності, а про культурну освіту. Щодо цього ми поцікавилися думкою людини, що безпосередньо причетна до створення сучасного українського культурного простору.

«Фактично немає критерію, яка культура нам потрібна. Це дуже дороге задоволення – в тому вигляді, в якому функціонують наші театри. Як це реально працює? Наприклад, чи знаєте ви, що в прекрасному театрі Фольксбюне (це один з головних театрів Німеччини) в трупі 26 осіб? А в театрі ім. Франка в трупі 120 осіб. Сказати, що театр ім. Франко краще, ніж Фольксбюне, я б точно не зважився. В театрі «Комеді Франсе» 30 людей в трупі. У нас фактично вся державна машина, пов’язана з культурою, це залишки радянського ладу, феодальні держави, які приватизували собі право визначати, яка культура потрібна нашій країні. Оскільки держава як держава ніколи чітко не висловлювала свою стратегію щодо культурної політики. Фактично, через культурний код формується ідентичність країни і визначення, хто ми. Ось цього коду немає. Періодично виникають сплески, умовно, націонал-патріотичного, але це призводить до відторгнення до східного та південного регіону, немає цілісності. Потім йде реванш, інша крайність, від цього виходить дисбаланс. Фактично, ось цього коду, тобто сказати, чим ми пишаємося, що є нашим досягненням (крім війни, Чорнобиля та корупції) ми не можемо. Хоча, чи є чим пишатися? Є. Але знаходиться в зоні периферійного і найчастіше незалежного. Пов’язані з державою культурні гуманітарні проекти практично не є іміджевими для країни. За невеликим винятком фільмів. Завдяки тому, що з’явилася стратегія розвитку кінематографа, з’явилася пара трійка імен, якими дійсно можна пишатися. Але за роки незалежності не створено жодного простору (ще раз наголошую – жодного простору), який асоціюється з сучасною Україною. Є MozArt, є Odessa Classics, Alfa Jazz, МКФ (Одеський кінофестиваль), є Atlas Weekend, тобто, є фестивалі, якими можна пишатися. Зауважте, всі фестивалі, які я зараз назвав, це все приватні ініціативи – вони не пов’язані з державою. Іноді держава робить маленький support, але це не домінанта. Немає своєї виразної школи – ні режисури, ні акторської гри… У нас хороша школа сучасних композиторів, але де вони можуть бути представлені, де ви можете послухати музику сучасних українських композиторів? Боюся, у вас навіть в голові не виникне такого простору», – сказав режисер і драматург.

Владислав Троїцький також засновник і президент міжнародного мультидисциплінарного фестивалю ГОГОЛЬФЕСТ. Крім того, він є автором ідеї створення культурного простору – місця (споруди, приміщення, будинки), де представники різних арт-напрямків могли б проявити себе, ставши каталізаторами народження нових смислів та місцевою визначною пам’яткою.

«З одного боку, можна нескінченно чекати, що які-небудь пупсики в державі, до них дійде, що це насправді визначає саме поняття нації, від цього визначається, власне, швидкість розвитку нації і через що ми транслюємо певні цінності… Тому що ти можеш скільки завгодно говорити «не вкради», хоч десять заповідей, хоч що завгодно, християнські заповіді… Але якщо в тебе немає інструментарію, через що ти доносиш це до дітей, просто до людей, тоді це виходить випадкова історія. Десь у родинах є, а десь немає. А коли вони приходять до школи, бачать здебільшого нещасних принижених вчителів, і вони розуміють, що поваги до цієї професії немає, поваги до професії лікаря немає… Взагалі, до якої професії у нас є повага? Депутат? Ні. Бізнесмен? Ні. Яка професія є безумовною? Ну, легендарні IT-шники. IT-шники це круто, я сам колишній IT-шник, але на IT, на жаль, світ не побудуєш. IT-шникам теж потрібно харчуватися свіжими ідеями. Ось це формування нового середовища, нових просторів, так званих каталізаторів народження нових смислів, там, де могли б транслюватися фізичні цінності, тобто не просто під час умовного Atlas Weekend, Гогольфесту, MozArt, Odessa Classics або МКФ. А ти приходиш в місті Києві, в місті Одесі, у місті Львові, в Дніпрі, Харкові, Маріуполі і розумієш, що ось тут це відповідає твоїм уявленням, твоій мрії, твоїй візії про Україну. Це можна робити де завгодно, в будь-якому місці.

В цьому році у нас буде від 9 до 12 фестивалів на даний момент. Там буде і Дрогобич, і Славутич, там буде Ірпінь, там буде Полтава, там буде Вінниця, той же Маріуполь, Дніпро, Одеса, Ужгород, який ніби на периферії нашої свідомості. Але у нас в Україні взагалі немає уявлення, що відбувається в Україні. Якщо я просту людину запитаю, що у нас відбувається в Чернігові, Сумах, або та ж Вінниця… Ніхто нічого не знає. У нас немає єдиного інформаційного простору. Культура, власне, може зшивати нашу прекрасну Україну.

Гогольфест увійшов у топ-5 кращих фестивалів Європи за рахунок цієї концепції. Унікальна концепція полягає в тому, що ми приїжджаємо в місто, відбувається ініціація місцевих активістів, художників, небайдужих людей, вони підсвічуються і для місцевої влади. Ми вибудовуємо, формуємо зв’язки із Заходом, ми робимо резиденції. Чи могли ви уявити, що Маріупольський театр робить спільну прем’єру з Дортмундом спочатку в Маріуполі, потім в Дортмунді? Великий спектакль. Ми фактично зняли заборону на відвідування Маріуполя. Кілька посольств, завдяки Гогольфесту, зняли заборону для своїх громадян на відвідування Маріуполя. Тому культура насправді це фантастична зброя. Не хочеться використовувати термін зброя… Це знаряддя. Знаряддя, яке будує світ. І важливий аспект, через що ти себе ідентифікуєш. Ти ідентифікуєш себе через ворога? Кучма свого часу написав «Україна – не Росія», але він не написав, а – що? Коли я запропонував концепцію, що Україна може бути, так званим, офшором для пасіонаріїв, тому що західний світ досить забитий, молодим художникам і взагалі активним людям дуже складно проявити себе. В Україні практично нічого немає, тому дуже легко, створивши такі простори (ще раз наголошую – фізичні простори), вони приїжджають сюди, створюється мінімальний donation – і тут відбувається просто фантастичний сплеск. І ось остання концепція формування мережі сквотів. Ми перевірили цю концепцію спочатку в Центрі Довженка, потім ми це робили в Дніпрі, Вінниці, і ми побачили, наскільки це круто працює. Короткий зміст цієї концепції, яку, я сподіваюся, наше міністерство, наша пральня, прийме як одну з робочих версій, тому що вона не вимагає особливих ресурсів – вона вимагає трошки політичної волі. І дуже швидкий результат. Суть: береться держбудова (не важливо – у підпорядкуванні колишнього НДІ – не важливо, але вона велика повинна бути), робиться косметичний ремонт (тобто, змінюються вікна, щоб було тепло, робляться нормальні туалети і робиться фойє). І рік держава платить комуналку. Стафф – людей 10. Потім здаєш кожну кімнату цієї прекрасної будівлі художникам, музикантам, театральним студіям, робиться хостел, робиться міні-готель, робиться фуд-корт. Це все горизонтально, тобто керований сквот. Упаковується актова зала і це фінансується лише один рік. Після цього всі орендарі (художники) сплачують тільки комуналку і невеликий плюс на інфраструктуру, на утримання команди (охорона, прибирання). Кожні вихідні всі майстерні художників відкриті, тобто публіка може приходити і бродити по цьому лабіринту чарівництва. Там же буде купа дитячих студій (театральних, художніх, цифрових анімацій, музичних). Тобто це все наповнене буквально за півроку, вона стане наймоднішим місцем міста, бо туди всі будуть йти, відводити своїх дітей, там буде величезний лист очікування, там буде круто проводити своє дозвілля з дітьми, самому, молодим людям, дорослим, людям похилого віку – неважливо. І це буде цілодобова тема, тому що воно буде і вночі, і вдень, і вранці – вона буде завжди заповнена. Навіть з точки зору міста це майже не коштує грошей. Треба просто воля. Ось цю будівлю, яку хтось приберіг для девелоперського проекту, щоб знести і побудувати якусь чергову Осеап Plaza, замість цього просто взяти і сказати: «Люди, зробимо дещо прекрасне». Цю будівлю обмалюють графіті, вона буде унікальним арт-об’єктом міста, стане туристичною пам’яткою, всі туристи будуть обов’язково приходити в це місце», – розповів Владислав Троїцький.

Режисер також наголосив, що важливо, щоб мешканці та влада міста «привласнили» собі такий арт-об’єкт.

«Тобто ми допомагаємо вибудувати і доглядати за цією «чарівною рослиною». А наступний хід – це сама, сама. Це і називається формуванням реального громадянського суспільства. Громадянське суспільство – це не тільки протести, вірніше навіть це не настільки протести. Тому що в нашій свідомості розуміння громадянського суспільства формується так, що це коли ми можемо вийти на Майдан і сказати якомусь Януковичу «ні». Ок. А тепер давайте скажемо «так». І кейси такі є. Той же «Кураж Базар» або «Всі свої». Це приклад, коли громадянське суспільство створює щось», – додав співрозмовник.

На базі Центру Сучасного Мистецтва «ДАХ» функціонує театральна школа, де можна навчитися не тільки акторській майстерності. Як сказав сам Троїцький в одному з інтерв’ю, те, що він робить, це всупереч усьому.

«ДАХ», ДахаБраха, Dakh Daughters, ЦЕШО, NOVAOPERA – всі ці проекти народилися тут. Значить це система. Театр об’їздив півсвіту з драматичними виставами. Це теж, напевно, певна якість продукту. А оскільки у мене немає офіційного статусу, Ви ж сидите в андеграунді. Більше ніж 25 років цьому простору. Тут немає жодної копійки від держави. Крім того, ми знаходимося в жорстких неконкурентних умовах з тим же театром оперети або театром ім. Лесі Українки. Тому що там є дотації від держави і велика безкоштовна будівля. У нас цього всього немає. І в цих неконкурентних умовах нам вдається створювати конкурентний продукт не тільки всередині України, але і конкурентний продукт світового рівня. Значить, напевно, щось тут є хороше. Створюючи щось, я ніколи не рівнявся на Україну, я завжди намагався робити і робив те, що вписано у світовий контекст, спираючись на енергію цієї землі, її мелодійність і самобутність, яка проявлена у вигляді українського співу, українського мелосу, працюючи з українськими композиторами, які дійсно дуже круті (є десяток імен світового рівня, яких навіть найосвіченіші люди нашого суспільства не назвуть), а також працюючи з професійними музикантами, які часто під кріпосним правом у оркестрів.

Тобто, спочатку необхідно зрозуміти, що наше. По-друге, створити фізичний простір, де це може функціонувати в постійному режимі. По-третє, створити медіа (цілу інфраструктуру), яка сформує для людей аналітику і допомагатиме дегустувати культурний код країни. Цього поки немає. Спроби були, той же журнал «ШО», який скільки вже років існує і він якісний. Але він дуже нішевий. Про нього практично вже ніхто не знає. Був журнал «ART UKRAINE» (журнал проіснував до 2013 року, – ред.). Ніхто вже нічого не пам’ятає. Зараз не залишилося жодного друкованого медіа, пов’язаного з культурою. Всі нішеві платформи, які існують, вони маленькі настільки, що можна сказати, що їх просто немає. Уявіть, що у нас в 40-мільйонній країні немає жодного медіа, пов’язаного з гуманітарною та освітньою сферою. Без цього складно формувати відчуття майбутнього. Як тоді взагалі щось оцінити, коли немає жодних критеріїв», – підсумував співрозмовник.

Більш докладно про це, а також відеоверсію з легендарним режисером і драматургом Владиславом Троїцьким дивіться на сайті «Журналіста».

Подписывайтесь на telegram-канал journalist.today