«Журналіст» поспілкувався з телеведучою, громадською діячкою, засновницею та директоркою «Дикого Театру» Ярославою Кравченко. Наша співрозмовниця розповіла, як незалежний «Дикий Театр» переживав перші місяці жорсткого карантину, чи вдалося адаптуватися до нових реалій, зважаючи на пандемію, а також чи підтримує держава сферу культури, зокрема, театри, незалежні театри у такі складні часи.
– Як «Дикий Театр» і Ви, як його директорка, пережили цей період карантину?
– Було складно. «Дикий Театр» звик до будь-яких обставин (у нас вимикали світло, виносили апаратуру), ми завжди могли знайти вихід із ситуації. Проте тут (під час пандемії та запровадження карантину в Україні, – ред.) склалася ситуація, коли ми взагалі не можемо нічого робити. І це і для мене, і для театру було величезним стресом. Ми не були готові до сценарію, коли нам просто заборонять працювати. Найскладнішим було те, що не було жодного плану дій, не було зрозуміло, як довго все це буде тривати. Спочатку ми прорахували, що місяць зможемо протриматися, щоб не грати вистави. Потім продовжили карантин перший раз, потім це зробили вдруге, потім втретє, і ти розумієш, що це не закінчується. Як би не ідеалізували творчих людей, ми люди, у яких є людські потреби, і сидіти 1-2-3 місяці без роботи, без зарплатні важко, тому актори почали шукати додаткову роботу, перекваліфіковуватися, деякі актори пішли працювати кур’єрами. Насправді це страшно, тому що зрештою виявилося, що творчі люди є найбільш незахищеними. І, на жаль, зараз уже 5-й місяць карантину, а ми такими ж незахищеними і залишаємося.
– Чи адаптувався Ваш театр до нових реалій?
– Ми зрозуміли, що на сцену вийдемо не скоро. Крім того, ті обмеження, які зараз існують, не дають можливості вижити театру. Наприклад, у нас може бути лише 50% глядачів. Це означає, що ми можемо грати просто щоб грати, намагаючись не потрапити в мінус, або, адаптуватися. На карантині ми запустили декілька вистав онлайн, які були створені спеціально для наших глядачів, були нові тексти, яких раніше не було у «Дикому театрі». Проте я для себе зрозуміла, що це не може замінити ті вистави, які ми зазвичай робимо, тому нам потрібен живий контакт з глядачами. Тож ми вирішили йти на вулицю і грати вистави просто неба. Саме під такий формат ми випустили ще одну прем’єру в кінці червня. Цю виставу ми граємо у Мамаєвій Слободі. Ми зрозуміли, що, в принципі, декілька разів на місяць можна так грати. Поки тепло ми все, що могли перенести на вулицю, перенесли. Зараз це 4 вистави, які граються просто неба і на нових локаціях.
Це стало викликом для нас, тому що магію театру можна створити, коли є певні «обмеження». Ти приходиш в театр і бачиш щонайменше три стіни, які допомагають створити який новий світ. І уявіть собі, що треба виходити на майданчик, де немає стін, немає тла. Наприклад, у Мамаєвій Слободі під час вистави може з’явитися курка чи порося. Глядачі одразу відволікаються. Тому це важко, і це стало великим викликом і для режисера Максима Голенка, який створював вистави, і для акторів, у яких тепер є багато «точок для контролю». Хоча з іншого боку, це цікавий досвід, і він вдався.
– Як будете працювати восени, коли стартує новий театральний сезон?
– Завжди театри чекають осені, тому що це відкриття сезонів, як правило. «Дикий театр» не закриває сезон на літо, тому у нас немає такого поняття як «відкрити осінній сезон». Проте, мені здається, що цієї осені усі чекають із великим острахом, тому що крім того, що театри накопичили чимало боргів, втратили значну частину запланованого прибутку через скасування вистав, то зараз ще й «урізається» половина глядачів. Ми не можемо показувати вистави, обходячи заборони: має бути відстань 1,5 м., одна людина на 5 кв. м. Це означає, що ми можемо працювати у 2-х випадках: або держава нам допоможе і компенсує цих 50% глядачів, яких не вистачає, або ми маємо вдвічі підняти ціни на квитки. Якщо, в теорії, державний театр якось може претендувати на якусь дотацію від держави, то незалежний… Нас немає… мені просто страшно уявити, що буде восени. Так, ми намагаємося планувати, але карантин продовжили. Так, я можу запланувати виставу, яку ми будемо показувати через місяць, а, умовно, за 5 днів ситуація зміниться, тому у нас не може бути не те що довгострокового планування, а навіть на місяць.
– З Вашого досвіду, як в Україні працює незалежний театр? Які проблеми доводиться вирішувати, які перешкоди необхідно долати?
– Декілька місяців тому була акція «Стоп культурний карантин», яка була майже у всіх великих містах. Під час цього заходу ми просили владу звернути увагу на те, що ми є, адже усі послаблення, які запроваджували, жодним чином не стосувалися проведення заходів, наче нас немає. Тому ми намагалися показати, що ми є. Зараз є ініціативна група, яка комунікує з владою. Навіть є якісь перспективи, які можуть бути корисними. Було прийнято рішення про інституційну підтримку культурних кампаній, які постраждали під час карантину, через Український культурний фонд. Можна податися до УКФ і отримати компенсацію, але треба виграти конкурс. УКФ – дуже крута ініціатива в Україні, яка підтримує культуру, в тому числі і незалежну. Зараз ті умови, які є для ФОПів, а всі маленькі театри, як правило, працюють як ФОП або як ТОВ. Коли я подивилася умови, при яких можна податися (на конкурс від УКФ), то для себе поки прийняла рішення не подаватися. Тому зараз я як директорка «Дикого Театру» не сподіваюся на підтримку держави. От що мене зараз обурює – це певна нерівність. Наприклад, ти їдеш у потязі Київ – Ужгород протягом 13 годин, перебуваючи у зачиненому приміщенні, при цьому жодної відстані у 1,5 м немає. Ти летиш у літаку, умовно, 5 годин, і всі місця зайняті, жодної відстані у 1,5 м немає. Проте ти сидиш в театрі 1-1,5 години, і треба скоротити місця, бо театр чи не найбільша загроза.
Наразі я розумію, що ми зможемо продовжити працювати, якщо перекладемо навантаження на глядачів. Тобто, якщо ви раніше могли подивитися виставу в театрі за 150 грн, то зараз це буде приблизно 300 грн, якщо ви купували квиток у перший ряд за 500 грн, то зараз це може бути 1 тис. грн. А якщо ви ідете удвох, враховуючи, що наближається криза, то в цій ситуації треба 2 тис. грн, щоб відвідати театр і подивитися виставу у першому ряду. Хто зараз може собі таке дозволити? І скільки ми в такому режимі проіснуємо? Тому для культури зараз дуже складна ситуація.
– Як Ви оцінюєте ідею Влада Троїцького (Владислав Юрійович Троїцький — український театральний актор, режисер, драматург і телеведучий російського походження. Засновник першого в України незалежного театру Дах. Засновник і президент міжнародного мультидисциплінарного фестивалю ГОГОЛЬФЕСТ – ред.) щодо створення культурного арт-простору у різних містах України? Чи є ця задумка реалістичною у нинішніх реаліях?
– Те, що ініціатива Влада Троїцького ГОГОЛЬFEST і вся команда ГОГОЛЬFEST пішли в регіони, зараз навіть важко оцінити наскільки це важливо. Це гіперважливо, тому що ми – один із тих театрів, який приїжджає на кожен ГОГОЛЬFEST в нове місто, і коли ти бачиш людей, яким ти показуєш зовсім інше мистецтво, нове прочитання, коли ти бачиш ці очі, це неймовірно. Тому, дійсно, у кожному місті має бути новий хаб чи така «точка зборки», де зможуть і творити мешканці міста, і куди зможуть приїжджати інші. Наразі у нас крім старих Будинків культури немає інших більш нейтральних і відкритих місць для нової культури. Дуже потрібно робити культурну децентралізацію. Київ – не пуп Всесвіту, є багато ініціатив в інших містах, яким просто треба допомогти, поділитися досвідом. Тоді змінюється обличчя міста, не лише культурне.
– Чи допомагає держава та влада незалежним театрам?
– Осінь покаже, чи ми виживемо. Я не можу нічого прогнозувати. Далі на вулиці грати вистави ми точно не зможемо. Чи вистачить ресурсів у наших глядачів підтримати нас і ходити до нас, чи вистачить ресурсу у наших акторів і працівників? Побачимо. Я налаштована на позитивні результати, але водночас розумію, що може бути по-іншому. Я бачила, як під час карантину просто зникали в Україні незалежні театри, першим не витримав Харків, там декілька театрів не витримали карантину. І їх ніхто не підтримав. І що буде далі, наразі я не уявляю.
Читайте також: Художниця Маргарита Пугаченко: творчість для мене – це життя.
Подписывайтесь на telegram-канал journalist.today
