Кореспондент «Журналіста» поспілкувався з ветераном, волонтером, підприємцем Олександром Матяшем. Чоловік пішов на фронт добровольцем у 2015 році. У складі батальйону «Київщина» чотирнадцять місяців ніс службу на Луганщині. Ми поцікавилися його думкою про ветеранський рух в Україні, як розвивається в умовах кризи його бізнес, започаткований після повернення з фронту, а також чим він займається окрім підприємництва.
– З початком агресії Росії на сході України в нашій державі виник потужний ветеранський рух. Як Ви можете охарактеризувати український ветеранський рух? Як він змінився за 6 років війни? Чи не здається Вам, що іноді ветеранів використовують?
– Давайте розрізняти: є ветеранський рух, є ветеранський рух України, є дуже багато ветеранських організацій. За останній час вони стали більш структурованими, сформували свої вимоги щодо своїх принципів у зверненні до влади. Вони можуть цілеспрямовано відстоювати інтереси своєї суспільної групи, соціальної групи, і це круто. Але я хочу зауважити, давайте переформатуємо питання. Ті люди, які мають ветеранський досвід, користуючись цим, дозволяють використовувати себе, це не відноситься до ветеранів, це стосується кожної особистості і особи, яка хоче ось таким чином заробляти гроші. Це легше – піти якийсь паркан зламати, чи приїхати у когось щось «віджати». Я не вважаю цих людей ветеранами. Це люди, які прийняли рішення жити таким чином. Вони мають ветеранський досвід, але це не дає їм жодних привілеїв у том, що вони роблять. Якщо людина зробила якийсь злочин, вона зробила його як людина, а не ветеран. Заголовки в газетах, по телебаченню – «Ветеран АТО когось там застрелив»… Слухайте, давайте розуміти, що сантехніки, айтішники, звичайні люди роблять не меншу кількість якихось правопорушень. Просто на цьому не робиться акцент. Є Ветеранський Рух України – Діма Шатровський «Матрос», Жора Турчак, дуже багато інших людей, які керують цим, і вони цілеспрямовано роблять дії, ті ж С14, вони можуть подобатися або не подобатися, і Саша Войтко, Сергій Бондар, Жека Карась – вони всі роблять щось краще для України і для ветеранів. Якщо влада не чує великий соціальний прошарок людей, рано чи пізно цей прошарок організовується і починає вимагати те, на що він заслуговує. Тому ветеранський рух організований, структурований, навчений і здібний досягати своєї мети і мене це тішить.
На сьогодні я можу сказати, що особисто я користуюся послугами хлопців (побратимів, ветеранів, – ред.). Колумбет, наприклад, коли працював у Міністерстві ветеранів, зробив дуже багато системної роботи, яку зараз не можна побачити, але я про це знаю. Результати його дій будуть згодом, за кілька років. Я розумію, що зараз треба робити фундаментальні зміни. Треба йти в політику. Треба керувати процесами. Я хочу, щоб ветерани мали своє представництво у Верховній Раді, у Кабінеті Міністрів. Я хочу, щоб там був Діма Шатровський «Матрос», Жора Турчак. Тобто ті хлопці, які би займалися від імені держави справами ветеранів, тому що до сьогоднішнього дня всі ініціативи, які було розроблено, це було чисте волонтерство, а це треба робити системно. Я вважаю, що це має бути людина, яка за принципом «єдиного вікна» зможе побудувати систему, в якій кожен ветеран зможе отримати ту можливість, на яку заслуговує. Я за те, щоб ветерани були у владі.
Після завершення служби на Донбасі боєць батальйону «Київщина» Олександр Матяш відкрив власний бізнес. Він створив компанію Regata Club, яка займається виробництвом чоловічої білизни та одягу. Ідею для справи Матяш придумав ще під час служби. «Коли ми вийшли в перший день і відстояли 8 годин на сонці, то по екіпіровці питань не було, але білизна натерла сідниці всім військовослужбовцям. І біда почалася», – пояснив в одному з інтерв’ю Матяш. Цей життєвий досвід підказав ідею бізнесу.
– Після повернення з фронту Ви створили успішний власний бізнес. Пандемія завдала чимало проблем багатьом підприємцям, компаніям. Як Ваш бізнес переживає кризу у зв’язку із карантином? Які труднощі виникли? Як Ви їх вирішуєте?
– Для мене пандемія не стала кризою, тому що у мене інтернет-магазин, я працюю straight to customer – напряму зі споживачем. Насправді у мене перед кризою були дуже складні часи (січень-лютий), а от коли зробили карантин, мені стало краще, тому що коли люди не могли отримати те, що вони бажають, у прямому доступі (наприклад, в офлайн продажах), то мені гріх жалітися, було дуже добре. Єдине що багато роботи саме з формуванням пропозиції кінцевого споживача. Я ж не тільки трухани і футболки продаю, я продаю ще сервіс, гарантію і безпеку. Тобто працюючи зі мною, ви можете бути впевнені, що жодні неприємності, які можуть виникнути, не обійдуть мою увагу. Якщо щось трапилось, я завжди реагую. Для мене криза не була прямо кризою, але це був період, протягом якого ми думали, як нам стати кращими. По-перше, ми стали кращими в асортименті, ми почали робити верхній одяг. Під час кризи виявилося дуже багато корпоративних замовників, які готуються до літа, життя не стоїть на місці, воно рухається. Це дало нам змогу знайти нових замовників. Ми почали більше працювати в сектор B2B, тобто почали розвивати саме напрямок якісного одягу для співробітників. Стала більшою кількість запитів «чому б нам не одягти співробітників у якісний одяг». Це дуже приємно, тому я не можу жалітися на кризу. Завжди грошей не вистачає, але я не відчув на собі цього, я просто працюю зараз до 1-ї – 2-ї години ночі і мало сплю. По-друге, у кількох моїх друзів, також ветеранів, наприклад, Льоні Остальцева, великі складнощі, саме тому, що вони працюють в сегменті, в якому не можна обійти карантин, бо це постійне пряме спілкування з людьми. Мені легше. Я бачу, як у них, і намагаюся допомагати в силу своїх можливостей. Ми стали більше спілкуватися, більше приділяти уваги саме спілкуванню напряму, тому що це породжує нові ідеї. Для мене це був більше трамплін. Роботи стало більше, але в першу чергу роботи над собою.
– Після війни багато ветеранів паралельно із основною справою починають писати книги, стають блогерами. Чи є у Вас подібне захоплення, хобі?
Олександр був учасником проекту «Крутий Заміс». Це документальний серіал про наших ветеранів АТО. У самого ж ветерана ще за часів служби була мрія – розповісти, як війна виглядає насправді. Зрештою Олександр Матяш став ідейним натхненником та частиною творчої команди, яка наразі працює над художнім серіалом про війну «Точка Нуль». «Точка Нуль» – це кінопродукт, де ветерани АТО вирішили поділитися своїм реальним бойовим досвідом, донести його до широких глядацьких мас і показати війну, як вона є. Не лише в бойових зіткненнях, а і в повсякденному житті.
– «Крутий заміс» – я був учасником проекту, але не був його натхненником. Його знімали DocNoteFilms – Костя Кляцкін і Сергій Малярчук – дуже круті хлопці. Ми у них підгледіли, як вони це робили. У мене була мрія ще за часів моєї служби, розповісти, як війна виглядає насправді, тому що у більшості людей війна це стрілялки, бойовик, всі загинули, або ми отримали перемогу. Це не так. Війна це завжди незручності – нема нормальних умов, нема води, мокрі ноги, натерта дупа. І ті, хто там були, про це знають. Просто воно якось забувається, відходить. Я весь цей час вів щоденники, коли я служив і їздив у зону проведення Антитерористичної операції. Якось я сів, перечитав їх і подумав: «Чому б це не зняти, не зробити кіно». Більше 2-х років я виношував цю ідею, а після цього я раптом зустрівся з Андрієм Стельмахом, він військовий журналіст, у нього також була ідея зробити кіно. Ми знайшли один одного і почали шукати кожен свій бік: моя задача була знайти акторів і організувати місце для зйомок, підготувати устаткування і організувати сам процес. Ми вирішили зробити 10-серійний повноцінний серіал у форматі 25 хвилин/серія про побут на війні, про життя на війні. Не про війну як про війну, а про людей, які опинилися в незвичних для себе умовах. Наприклад, те, що показують в кіно – всі друзі, всі класні, ми любимо один одного – це не так. Коли ти 3 місяці сидиш в одному місці, з одними і тими самими людьми – ти починаєш любити собак чи котів, вони не розмовляють з тобою, ти можеш просто помовчати. Я хотів саме про це зняти кіно. Ми зняли першу серію нашого серіалу, він називається «Точка Нуль». Зараз ми відзняли серію про те, як шукали гроші, це такий жорсткий кітч, як ми ходили до депутатів, до бізнесменів, до політиків, до інших людей і кожен знаходив причину, чому ні. «Вибачайте, там така ситуація, ну, розумієш, бабцям треба гречку, зараз ми продуктові набори складаємо»… Не буду казати, яка це партія, але всі бачили, ми до них зверталися. Сказали: «Не на часі». Тому, хлопці, коли ми випустимо серіал, ми про вас жодного слова не скажемо. Зараз ми подаємо заявку на грант, також ми збираємо кошти серед своїх. 21-го числа виходить серія про те, як ми збирали гроші. Це буде спільнокошт – ми будемо знімати за кошти людей, які захочуть брати в цьому участь. Якщо нам не буде вистачати грошей, ми скинемось, знімемо його. І це буде найкращий серіал про війну в Україні, тому що серіали про війну є в Іраку, в Кореї, у В’єтнамі, дуже багато американського кіно – українського кіно немає. Нам дуже хочеться, щоб розвиток України почався саме з культури. Наступні вибори за 4 роки, буде дуже багато молодих людей, яким зараз 13-16 років, які будуть голосувати. Мені дуже хочеться, щоб на тих виборах вони обрали не політиків, а Україну. І наш серіал буде саме про Україну, тому що в нашому серіалі є бізнесмени, які стали військовими, є люди, які сиділи у в’язниці, (вони стали військовими і проявили себе з найкращого боку), є звичайні філософи, які народжували якісь суперідеї, як Мартін Брест, наприклад, знаходячись на нулі. Хочеться донести до хлопців, що Україна – це вони. Це наша мета – зняти щось середнє між «Generation Kill» і «M*A*S*H». Це треш у бойових умовах, в яких люди живуть кожен день. Для них це нормальні умови. Якщо звичайну людину ти переміщуєш у ту ситуацію, вона з’їжджає з глузду, тому що вона не розуміє, як можна любити собак і не любити людей. Або, наприклад, як можна бути чуваком, який має 2 чи 3 судимості, і при цьому бути супербійцем і людиною, якій довіряє командир. Дуже незвичайні ситуації, які трапляються в звичайному житті.
Прості люди ходять на роботу, голосують за Опоблок, беруть хабарі, це ж не соромно, треба ж жити якось… У них єдина мрія – купити собі квартиру, якусь хрущовочку, і дітям лишити. А я хочу це життя прожити і залишити щось після себе для своїх дітей. Моя надмета – зробити так, щоб українське перестало бути синонімом поганої якості. Це стосується мого товару, мого відношення до того, що я роблю, мого кіно, яке я знімаю разом зі своїми друзями. От як я навіть припаркував машину – я з вами розмовляю, а мені соромно, тому що я не мав так робити, але я запізнювався. Якщо мені випишуть штраф, я з радістю його сплачу.
Подписывайтесь на telegram-канал journalist.today
