З 22 по 26 травня в Києві на території Мистецького Арсеналу пройшов IX Міжнародний фестиваль «Книжковий Арсенал». Ветеранський намет, поставлений прямо посеред подвір’я, де продавали військову літературу, створив неабиякий ажіотаж серед відвідувачів. Кореспондентка «Журналіста» Ярослава Матвєєнко взяла інтерв’ю в учасників цього непересічного проекту.
Кіборг, а віднедавна заступник міністра у справах ветеранів, Олександр Терещенко є автором книги «Життя після 16.30». Це документальна повість про перемогу людини над обставинами і над собою. У книзі автор описує період повернення до повноцінного життя після лікування та реабілітації. Олександр Терещенко акцентує увагу не на війні, а саме на внутрішніх проблемах людини, яка звідти повернулася. Повість, написана з гумором і самоіронією, водночас є практичним посібником для усіх, хто опинився в складній життєвій ситуації
Олександре, поділіться, будь ласка, дитячими літературними спогадами
Я точно не мріяв бути письменником, не любив читати про кохання, читав про війну. Спочатку я читав кінець, щоб перевірити чи не загинув герой, драми не хотілося. Дуже багато читав військової літератури, особливо в дитинстві. Любив грати у «війнушки», та соромно визнати тоді жалкував, що війни вже не буде, і в мене немає шансів для здійснення подвигів. Моя мама викладала російську мову та літературу, тож вибору погано чи гарно навчатися в мене не було, щоб не осоромити маму. Звичайно, все зі шкільної програми я не прочитав та на той час особливо альтернативи книги не було, хіба що телебачення. Коли підріс, почав читати військову документалістику.
Що читаєте, читали? Улюблені книжки та автори,герої, розкажіть.
Тоді, за часів Радянського Союзу читав Василя Бикова, Юрія Бондарева. Особливо мене вразила книжка Бикова «Дожить до рассвета». «Брестську фортецю» Сергія Смирнова прочитав в «Роман-газеті». Читав і пригодницькі книжки і класиків: Льва Толстого «Війну і мир»,, Олексія Толстого «Хождение по мукам», Достоєвського та Чернишевського не любив. Чесно признаюся, що я був «застьогнутий» радянським патріотичним строєм, пішов вчитися на історичний факультет. Хотів потрапити в Афганістан, відповідно і читав такі книжки.
Зараз з часом на читання не дуже. Минулого року почитав «Шантарам» Грегорі Девіда Робертса, продовження якого «Тінь гори» просто проковтнув.
Про що Ваша книга?
Хронологія боротьби з собою. Займаюсь цим п’ятий рік, ця боротьба триває і виходить на папір. Але під тим кутом, що мене читають. Тому я не дозволяю песимізму, щоб мене пожаліли. Рівень моєї «письменницької депресії» регулює сестра.
Яку книгу своїх колег порадите почитати? Яка їх книга вразила?
З прочитаних нещодавно книг можу назвати «Перемир’я» Геннадія Молчанова. Зараз мені подарував книгу Леонід Матюхін «Крим, як це було». З ним був на спільній презентації, він дуже цікаво розказував.
Книжок багато, все залежить від того, хто що любить читати. Якщо художнє та з гумором, це, наприклад, Мартін Брест. Він що говорить – що пише. Хто хоче більше про війну, це книги Романа Зіненка. Знайомий з ним особисто, бачив його очі, я розумію, що за цим стоїть, що він пережив. У Юри Руденка в книгах є історія кохання. Когось одного рекомендувати не коректно. Ми одне одного не так часто читаємо. Все-таки важко, повернувшись з війни, читати про війну. Проходить певний час, і ти готовий. Про це багато хто говорить. Я думав, я один такий. У більшості варіантів це «купую твою книжку, а прочитаю потім, бо я не готовий». Я думаю, це більше потрібно людям, які не були на війні, цивільним. Війна – це стрес для душі, те, що вона переживає і видає, найцінніше, воно щире, його неможливо вигадати.
Чи була б ця книга, якби не війна?
Навряд чи. Чесно скажу, я непогано писав твори, пам’ятаю, як вчителька зачитувала твір про зиму. Якийсь потяг до написання я відчував, та навряд чи писав би. Для мене книга, яку ти пишеш, це в першу чергу емоції, те, що ти пережив, і воно проситься назовні. Не знаю, як можна написати вигадане, імітувати це в собі. Напевно, професіонали це можуть. Для мене особисто пережите само собою полізло спочатку на фейсбук, потім на сторінки книги.
Багато матеріалу не ввійшло у книгу?
З десяток оповідань приблизно. Я ж не описував з першого дня всі дрібні подробиці. Як каже моя сестра, має бути дія. Тож даю «дію».
Про що була б книга, якщо не про війну?
Напевно, все одно про війну, або про пригоди, якийсь екшн однозначно. Судячи з того, що я пишу, мені це навряд чи вдалося б. Точно не мелодраму писав би, щось чоловіче.
Що у Вас змінилося у внутрішньому світогляді після написання та видання книги?
В мене в світогляді більше змінилося після війни, ніж після написання книги. Я не ставив перед собою мету стати письменником, це вийшло випадково. Мене переконали, що мої нотатки на фейсбуці можуть стати книгою.
З написанням книги чи змінились Ви як читач?
Коли сам почав писати, читати став менше. Мій університетський товариш, мій найпалкіший фанат на фейсбуці, часом мене критикує: «Ти так круто написав, але в тебе так часто зустрічається слово «виклик», ти це часом не в Кастанеди «позичив»? Починаю згадувати, що читав його в юності. Зараз переживаю, що прочитаю когось та випадково несвідомо «вкраду». Хоча професійні письменники кажуть, що це нормально.
Формально нічого не змінилося. Я не прокинувся одного ранку іншим і не подумав «От ні фіга собі, я письменник». Звичайно, було приємно, коли рідко, але дякували, наприклад, у метро. З’явилася певна відповідальність і розуміння того, що це хтось оцінює. В мене є комплекс, що мені пишуть тільки хороше через те, що в мене немає рук. Погано ж ніхто не скаже «Братан ти таку маячню пишеш». Це як дитина сприймаєш уже, не як ти для себе тільки пишеш.
Хто Ваш найбільший критик?
Найперший коректор та читач – це моя рідна сестра. У нас різниця всього рік. Вона дуже прямолінійна і вже багато завернула моїх текстів: «Це щось таке ти незрозуміле написав. Я навіть з другої кави нічого не зрозуміла. Почитаю завтра зранку». Вона дає мені певне розуміння, тому я на ній вже апробую, щоб зрозуміти, що варто чи не варто писати.
Книга моя – це емоції, переживання, внутрішня боротьба. Вона не завжди цікава, так як це такий собі психологічний діалог. Треба знати міру, і сестра мене як раз тримає.
Як би Ви поставились до екранізації вашої книги?
Не думаю, що це реально. Треба ж знайти безрукого актора. Якщо серйозно, маю побоювання, що екранізація вийшла б занадто патетичною. Типу фінського героїчного епосу, а я цього терпіти не можу.
Що читаєте або читали молодшому поколінню: (дітям, онукам, похресниками, небожам)?
Книжки комусь не читав, бо діти вже дорослі, а внуків ще не маю.
Який відгук читача найбільше запам’ятався, зворушив?
Відгуків дуже багато, конкретно може не згадаю. Багато хто пише, що, прочитавши пост на фейсбуці, відкрилися на щось очі. Я не дуже сприймаю «ви живете без ноги чи руки, то що вже нам казати». Це звичайно підстьобує, але хочеться. Щоб книга впливала по-іншому, без прив’язки до автора. Коли ти читаєш, то не задумуєшся чи автор без руки чи ноги і ось тому це потрібно читати. Деякі щирі відгуки викликають сльози. Нещодавно був відгук читачки, очевидно з літературним фахом, про те, що нарешті з’явилася книга про війну, в якій є мотивація. Цього мені і хотілося досягти.
Чи плануєте наступну книгу?
Коли я написав 14 своїх «маячень» (прим. ред. – літературна сторінка Олександра називається «МОЯ маячня»), спочатку запропонували надрукувати в газеті, вже згодом дійшло і до книги на той час в мене вже було 38. Пару-тройку не встиг, книга пішла в друк. Продовжую зараз писати,хоча часу мало, вже є 10-12 оповідань, якщо набереться 30-35, можливо буде. Якщо це буде книжка про подолання чогось, то потрібно, щоб було про що писати. (прим. ред. – на 13 травня в Олександра вийшла «маячня номер 45»)
Лейтмотив цього проекту феномен ветеранської української літератури – у чому він для Вас?
Як я вже казав, війна – це стрес для душі, те, що вона видає. Кожен переживав це по-різному. Все не можна передати словами цивільними. Те, що ти пережив, не обов’язково будучи в ближньому бою, навіть ті, хто до передової не доїхав, попадають в абсолютно інший світ. Тих, хто був там, впізнаю по очах: присутні характерні сум та особлива глибина.
Фото Ярослава Матвєєнко
Як раніше повідомляв «Журналіст», Ветеранський намет викликав масштабний резонанс на Книжковому арсеналі.
Подписывайтесь на telegram-канал journalist.today
