Фото: Владислав Лектор
Що ми знаємо? Що саме війну, що йде, вже п’ятий рік знімають десятки українських та закордонних кінематографістів і тисячі бійців. У художніх фільмах про неї знімаються не тільки професійні актори, а й самі бійці. Хвиля фільмів про пережите насувається. До неї час підготувати глядачів. Вже в арсеналі численних реабілітаційних центрів є можливість вималювати з себе війну, виспівати, виговорити, виписати… То ж чи можна додати кінотерапію ще одним з методів лікування ПТСР? Чи допомагає кінематографічне відтворення війни повоєнній реабілітації? Якій, власне, аудиторії справді потрібні всі ці болючі особисті історії зіткнення життя і війни? Про все це читайте в матеріалі «Журналіста».
Запрошені на круглий стіл «Кінематограф і творча реабілітація», який організувала ініціатива «Народна дистрибуція» у прес-центрі Національної спілки журналістів України, психологи з Інституту соціальної психології Наталя Череповська та Наталя Дідик навели дуже цікаву статистику: з тих, хто пройшов війну, 53 відсотки обирають для перегляду тільки комедії. Художні стрічки про війну, переважно американські, дивляться 30 відсотків. Документальні – близько 20 відсотків. Що ж до того, чи подивляться стрічки про війну ті, хто уникає згадок про неї у повсякденному житті, питання риторичне.
Фото: Владислава Лектора
«Проведений нами фестиваль, покази десяти документальних стрічок про війну, що йде, показав: люди не хочуть йти на кіно про війну, кажуть «нам це важко, нам такого не хочеться», при цьому люди, що повернулися з війни, теж не найкращі глядачі, – розповіла Віталіна Маслова, художниця, художній терапевт, автор методики комплексної реабілітації «Творча реабілітація», керівник адаптаційних та реабілітаційних програм для учасників війни з Росією; засновниця БО МБФ «Творча Криївка», ініціатор фестивалю стрічок про війну «Сад пам’яті», щойно проведеного у Верховині, який, власне, і став приводом для зустрічі і розмови. – У нашій «Творчій криївці» ми працювали з живописом, графікою, музикою, танцями, аби людині зробити умови, аби вона знову зустрілася з собою. Стало цікавим, аби розглядати в якості допомоги в реабілітації не пасивний перегляд кіно чи відео, а активну участь у кінопроцесі, щоб саме були зйомки у фільмах колишніх учасників бойових дій».
Фото: Владислава Лектора
На думку Зази Буадзе, режисера стрічки «Позивний Бандерас», рішення залучити на ролі, як головні, так і інші, як акторів, що самі воювали, так і колишніх бійців без військового досвіду, себе повністю виправдало.
«Я може скажу крамольну річ, – розповів він, – але війна нас змінила на краще. На щастя, у нас немає того, що в Америці називалося в’єтнамським синдромом, коли суспільство не приймає тих, хто повернувся з війни. У нас цього немає. Ми для нашого фільму шукали харизму, вроджену фотогенічність, і ми шукали за допомогою інтерв’ю, і люди сиділи як на сеансі психотерапевта, розмови починалися з війни і йшли далі, в дитинство і дуже особисте, тобто колишні бійці хотіли виплеснути емоцію, і я зрозумів, що їм це потрібно».
«Я відкрив в собі таку якість як відповідальність, – свого режисера доповнив Микола Змієвський, актор, доброволець, учасник війни з Росією, ветеран, виконавець однієї з головних ролей у стрічці «Позивний Бандерас». – Мені було дуже добре в команді на зйомках, і дуже тяжко для мене пройшов період після фільму, бо той драйв, коли звучить «Все знято!» – це кайф, задоволення, неймовірне відчуття «ти зробив це, ти молодець». Це дуже приємне відчуття і велика відповідальність».
Здається, це новий і виключно український тренд ігрового кіно – аби бійці знову зіграли те, що пережили. Його повністю реалізував Тарас Костанчук, позивний Бішут, який грає самого себе у стрічці «Іловайська історія» і залучив до зйомок близько п’ятдесяти побратимів.
«Ідея створення стрічки прийшла від того, що майбутні сценаристи мене переконали, що наша особиста історія, коли нас з пораненим побратимом ховали в Іловайську саме ті люди, які до цього закликали Росію прийти, буде цікавою глядачам, – розповів на круглому столі Тарас Костанчук. – Далі запустив процес, хто хоче приймати участь. Почали на знімальний майданчик з’їжджатися ті, хто не бачився роками. Навіть з різними поглядами на війну, на те що відбувалося, всі приїхали. І – фантастика – лише на майданчику, знову все переживши по кілька разів, відтворивши, ми, нарешті, зрозуміли, що саме зробили тоді».
Новина: у художній «Іловайській історії» буде повністю відтворено дуже яскраву сцену, яка є у відомій стрічці Анастасії та Марії Старожицьких «Війна химер», коли рота Бішута їде в Іловайськ, а він сам це фільмує, коментуючи «Їдемо хрін знає куди і хрін знає навіщо». І дехто з тих, хто їде і сміється, загине вже за кілька днів…
Фото: Владислава Лектора
«Хлопці і досі не можуть вийти з війни, – стверджує Тарас Костанчук. – Але сподіваюся, що кіно в цьому допоможе. Бо вони повторюють те, що було, але у грі. Кажуть: «Важко, бо ми наче побачили тих, хто загинув, кого грають актори, кличемо їх по позивних». Були хлопці, які вже під час зйомок відійшли, сказали: «Ні, я не можу». Пройшло кілька днів, і вже грають, або допомагають. У нас всі наші, з батальйону, і водії, і технічна допомога, і консультанти, бо правда на екрані нам дуже важлива».
Сергій Мищенко, позивний Яр, у стрічці «Іловайська історія» медичний консультант, у «Війні химер» – військовий. Бо така була його «спеціалізація» – стрілець-санітар. «Ще на «Війні химер», після якої ходив сильно вражений, бо одна справа дивитися робочий матеріал, а інший – готове кіно, вивів для себе оцінку фільмів, дотичних до війни: справжній чи несправжній. Якщо фільм справжній, то потім довго ходиш, довго думаєш, але стає легше, – розповів Сергій. – Відтак дуже дивує відношення суспільства до фільмів про війну. Зустрівся днями з хлопцями, всі наче свої, але фільмів про війну, навіть тих художніх, які вийшли за ці роки, і, наче, всі про них чули, ніхто не дивився. Кажуть, немає часу, немає бажання. Якщо суспільству не потрібні ці фільми, може з суспільством щось не те? Для кого знімати? Для нас, хто там був? Так ми самі можемо це все розповісти. І таке саме ставлення і до книг, і до концертів пісень, складених в АТО…».
На думку Івана Яснія, режисера, співавтора трьох документальних фільмів "Війна за свій рахунок", "Добровольці Божої Чоти", "Міф", однією з важливих цільових аудиторій є світовий глядач.
«Всі наші фільми про добровольців, і ми з «Добровольцями божої чоти» об’їхали 23 країни світу разом з нашими персонажами, кіборгами, що захищали Донецький аеропорт, був величезний тур, – розповідає співрежисер. – Боєць з позивним Чуб був до того важко поранений і мав депресивний стан, що покалічений і не бачить свого майбуття. Але з кожним новим містом, новими глядачами його психологічний стан поліпшувався, всі обіймали його, дякували, і нарешті ми купили йому велосипед, здійснили його мрію, і він за два з половиною місяці проїхав Штатами десять тисяч кілометрів. Тому вважаю, що це і завдяки нашому фільму він сьогодні дуже активно займається реабілітацією інших бійців».
Також про важливість реабілітації бійців саме участю у зйомках фільму про них розповіла продюсера стрічки «Явних проявів немає» Оксана Іванців: вже після завершення роботи з режисеркою Аліною Горловою героїня стрічки Оксана Якубова зізналася, що робота над фільмом буквально повернула її до життя і зробила те, чого не могли зробити психологи.
Як зауважила режисерка Анастасія Старожицька, підсумовуючи вже річний досвід показів «Війни химер» у різних куточках країни, є вже достатньо відгуків щодо того, що кінотерапія стрічкою таки спрацьовує. Відсторонитися від подій і знову емоційно пережити є досить важливим для бійців, аби зрозуміти не тільки свої почуття, а й інших, і тих, хто був поруч, і тих, хто переживав на відстані. Але чи можна переносити цей досвід на інші фільми, узагальнювати його і рекомендувати – питання відкрите і потребує подальших досліджень, які, зокрема, пообіцяли провести присутні на круглому столі психологи. На їхню думку, вже можна стверджувати, що стрічок про війну має бути набагато більше, навіть для залучення до їхньої індивідуальної роботи з ветеранами.
Фото: Владислава Лектора
Подписывайтесь на telegram-канал journalist.today
