До студії «Журналіста» завітав колишній генеральний директор Центру громадського здоров’я МОЗ Володимир Курпіта. З нашим гостем ми обговорили наскільки МОЗу та уряду України вдається справлятися з пандемією COVID-19, як наразі рухається медична реформа. Також ми поцікавилися думкою фахівця щодо створення Медичної ради, а також щодо роботи чинної команди міністерства охорони здоров’я, якою б вона мала бути.
Повідомивши про своє звільнення з посади генерального директора Центру громадського здоров’я МОЗ, Володимир Курпіта на своїй сторінці у Facebook написав наступне:
«Основна причина мого рішення – відсутність діалогу щодо подальшого місця Центру та його ролі як координуючої структури Громадського здоров’я. Два останні роки ми фокусувалися на підвищенні відповідальності громадян та місцевої влади за здоров’я, оскільки громадське здоров’я має базуватися на постійному діалозі між ключовими гравцями та секторами економіки, які впливають на здоров’я. Натомість озвучено бажання створити мережу установ контролю за захворюваннями та розвивати одночасно регіональні центри громадського здоров’я. Мені видається, що це подвійне трактування – хибне. Тому прийняв рішення дати новій політичній команді можливість втілити їх задуми».
– Що Ви мали на увазі, коли написали у Facebook про бажання створити мережу установ контролю за захворюваннями, розвивати одночасно регіональні ЦГЗ, а також про «подвійне трактування»? Що у цьому поганого?
– Загалом, якщо ми говоримо про систему громадського здоров’я у світі, то фактично її українською мовою неправильно перекладають, тому що, якщо семантично перекладати, то вона б мала звучати як «система управління охороною здоров’я». Тобто Public Health у всьому світі це підходи стосовно самоуправління системою загалом, а не окремим закладом. Це велика різниця. І коли ми починали дискусію з Уляною Супрун, то обговорювали, що система громадського здоров’я – це будуть підходи, які внесуть нові розуміння стосовно того, як мають працювати департаменти охорони здоров’я на місцях, яким чином мають складатися відносини з іншими органами влади, хто має це питання координувати. Через це усі заклади, які створювалися, Національна служба здоров’я, сама реформа міністерства охорони здоров’я, це було саме створення підвалин для системи громадського здоров’я. Центр громадського здоров’я у даному випадку був однією із цеглинок, він мав опікуватися саме аналізом, збором інформації та інтерпретацією, щоб можна було приймати рішення. Коли відбувалася зміна керівництва, тоді розпочалася дискусія і з’явилися заяви, наприклад, від Михайла Радуцького, що нам не потрібна система громадського здоров’я, а потрібна мережа центрів з контролю за захворюваннями. Тут і почалася дискусія, чому не вийшло, чому воно трактувалося по-іншому. Тому що тоді від керівництва МОЗу почало звучати, що їм потрібна система, яка буде здійснювати виключно інспекцію і виконувати контролюючо-наглядацькі функції з можливістю елементів впливу, якихось речей, які стосуються штрафів. І це виглядало так, що іде до відновлення СЕС, це не є надзвичайно поганою новиною, але це трохи інші функції, ніж які я передбачав. Через це я завжди задавав питання: «Які функції покладаються на Центр громадського здоров’я?». Я не отримував відповіді. Навпаки, мені казали, ти працюй, а ми подивимося. Якщо нема контакту з першою особою, а тоді міністеркою була Зоряна Скалецька, коли я пишу повідомлення, запити, і не отримую жодної відповіді, мені це видається дивним. Я не можу так працювати.
– За час, що минув, чи бачите Ви повернення до старої системи роботи МОЗ та в медичній сфері України загалом?
– За цей час у нас змінилися три міністри (міністри охорони здоров’я, – ред.), і жоден із них не визначився щодо громадського здоров’я. На жаль. Віктор Ляшко, котрий був моїм першим заступником, зробив заяву, що Україна буде будувати якусь вертикальну систему, але це теж не зрушилося. Парламент не прийняв жодних змін до законодавства, думаю, що цьому сприяло, безперечно, питання з COVID-19. Але воно відкрило певну скриньку Пандори, тому що сама система, як я вже сказав, це питання управління. Управління здійснюється на різних рівнях: національному, обласному, місцевому. І на кожному з цих рівнів мають бути встановлені певні правила гри, чому ми приймаємо таке рішення чи таке. Зараз я не бачу цієї розмови щодо того, які повноваження будуть передані в обласні управління охорони здоров’я, чи, наприклад, які функції будуть виконуватися на рівні об’єднаних територіальних громад. Це взаємопов’язані реформи. Тому я думаю, що реформа зависла, адже ніяк не змінюється. Більше того, нам говорять, що от зараз відновлять якусь вертикаль, але для утримування і формування цієї вертикалі потрібні великі ресурси. От ми навіть бачимо, що для створення Фонду з боротьби з COVID-19, з однією хворобою, необхідні десятки мільярдів гривень, а таких хвороб маса. Тобто, Україна просто не витягне фінансування цього всього з національного рівня. Тому ми думали, що зможемо визначити пріоритети, і щось фінансувати з національного рівня, а щось передавати на обласний рівень.
Тепер загальна політика, яку здійснює нинішня команда, не лише МОЗу, але й уряду та президента Зеленського, іде до централізації влади, зменшуючи повноваження регіонів. На цьому тлі, я думаю, що це буде створювати виклики у майбутньому, оскільки система буде вимагати більше ресурсів. Технології зростають так швидко, що ми уже відстаємо. Прикладом цьому може навіть бути ситуація з COVID-19, коли з технологічної точки зору маємо два великі провали. По-перше, кількість тестувань. По-друге, це стосується специфічної роботи у вірусології, коли потрібно зробити секвенування вірусу або розшифрувати вірус, який же вірус саме у нас циркулює. В глобальній базі даних з COVID-19 українських вірусів немає, жодного за 6 місяців. І це дуже прикро, бо це можна було зробити.
Це потребує певного бачення цієї ситуації і розподілу ресурсів. Тобто, якщо ми говоримо про загальне тестування населення, то МОЗ використало популістський підхід щодо того, щоб в кожній області встановити певну лабораторію, яка на місці буде тестувати. І це ж було бажання спочатку тестувати біля ліжка хворого. У будь-якому разі ці лабораторії є малопотужними, вони можуть здійснювати 300-400 тестів за день. Це їхня межа. Замість цього пропонувалося створити в Україні 4-5 хабів, де можна встановити одне обладнання, але потужне, яке буде робити 960 досліджень за три години. Таким чином тестування можна було б збільшити в рази. Але для цього, умовно, треба було, щоб Івано-Франківська, Тернопільська, Волинська, Рівненська області погодилися у Львів звозити матеріал для аналізу. Тут треба проводити переговори з очільниками областей та міст. Але тоді вони втрачають питання електорату, тому що вони не можуть на це вплинути. Ще одне питання: кадри. У нас дефіцит кадрів. Ця проблема була ще за каденції Уляни Супрун. Ми декілька разів намагалися змінити кадрову політику. Наприклад, щоб у сфері громадського здоров’я у лабораторіях працювали не медики, а біологи. Таких фахівців більше, бо їх готує більше університетів. Їх запрошували, але не дозволяли захищати категорії, не давали можливості розвиватися, через це вони не були зацікавлені йти на таку роботу.
– Як оцінюєте кроки МОЗу та уряду у боротьбі з пандемією COVID-19?
– Загалом я би охарактеризував цю всю ситуацію як «бажання сподобатися». Умовно кажучи, багато речей, які здійснював уряд або міністерство охорони здоров’я, це було розраховано на те, щоб сподобатися населенню. Тобто від самого початку нам говорили, що Україна готова до епідемії, ми справимося, ми мобілізували всі ресурси, але при цьому це не було правдою. Через що і виникла ситуація із Новими Санжарами, а також у Винниках, де люди гімн співали, бо до них не привезли хворих. Це результат того, що система не готова. По-друге, у такій ситуації ми повинні розуміти стратегію. Стратегія складається з розуміння кінцевого результату, а також етапів, які до нього входять. Штаб, який засідає у міністерстві охорони здоров’я, мав би цю стратегію продемонструвати на самому початку. ЇЇ, на жаль, не було представлено. А стратегія полягає в чому?
Коронавірус належи до вірусів, які передаються повітряно-крапельним шляхом. Серед тих, хто передає вірус, є багато осіб, які не мають ознак хвороби, і вони можуть передавати вірус, ще не звертаючись до лікарів із якимись симптомами. Через це є дві великі стратегії у світі, які застосовують для такого типу вірусів. Перша: замкнути усіх вдома, чекаючи до того часу, поки останній інфікований в країні не знайдеться. Потім має минути ще три тижні, і уже потім можна дозволяти все відкрити. Так робив Китай, але це має бути дуже жорсткий карантин. На це треба витрачати багато ресурсів, які, зокрема, йдуть на фінансування роботи поліції, можливо навіть із залученням армії. Тобто, у будь-якому разі йде використання ресурсів. Натомість нам робили красиву картинку. Особливо мене тішили ситуації, коли обробляли вулиці з дезінфектантами. Потім нам заборонили ходити в парки. Тобто це були виключно популістичні заяви, які не базувалися на розумінні того, що відбувається. Друга стратегія полягає у тому, щоб або шукати вакцину, ми не можемо собі цього дозволити, або дозволити, щоб люди хворіли і побудувати систему охорони здоров’я, щоб вона вчасно відреагувала.
І тут, на мою думку, було прийнято декілька рішень, які не були розраховані на довгостроковий період. Це було розраховано на те, що через 2-3 місяці прийде літо і все заспокоїться. Я думаю, що це була недалекоглядність міністерства охорони здоров’я і уряду загалом, що вони розраховували, що цей вірус буде схожим на грип, а грип приблизно у травні-червні знижує свою активність.
Є 4 етапи реагування на вірус. Перший – виявити за допомогою тестування хвору людину. Далі треба виявити усіх осіб, з ким вона контактувала. Третє – ізолювати цю хвору людину і тих, кого вона інфікувала. Четверте – здійснювати моніторинг (нагляд) за цими людьми. Що ми зрештою мали? Тестувати не було спроможності. Україна не була готова до цього. Це правда. Як я вже сказав, якби було створено декілька великих хабів, то ми б мали значно кращі результати. Щодо відстежування контактів. Тут повний провал. Базові підходи епідеміології говорять про те, що зазвичай людина протягом дня досить тісно контактує з 6-8-ма людьми, інкубаційний період вірусу – 5 днів. Відповідно, за цей час кожна інфікована особа могла потенційно інфікувати принаймні 30 осіб. Тобто, якщо сьогодні виявили 810 хворих, множимо це число на 30, і маємо потенційно 24 тисяч людей, яких треба за 2-3 дні виявити і протестувати. Для цього потрібно залучати можливості поліції, мобільних операторів, місцевої влади тощо. Цього не було зроблено. Можливо міністерство охорони здоров’я розрахувало, що таких ресурсів нема, щоб це реалізувати, але про це жодного разу не було сказано суспільству. І у суспільства виникає реакція: коли почала зростати захворюваність, у нас почали послаблювати карантин. Це провал у комунікації. Тобто були запропоновані правильні кроки, але після цього не було послідовних дій, які були б спрямовані на роз’яснення, чого людям очікувати, які будуть подальші кроки. Відповідно, через це рівень довіри до повідомлень від міністерства дуже сильно знизився. Тому вплинути на суспільство, тобто повернутися до якихось заходів, можна буде лише в тому випадку, якщо суспільство побачить таку ж трагедію, яка була в Італії.
– Наскільки реально, що в Україні повториться італійський сценарій з COVID-19?
– Є декілька теорій, які свідчать про розвиток епідемії. Усі вони говорять про те, що поки суспільство не здобуде імунітету, тобто поки не перехворіє, не проконтактує з вірусом 60-70% людей, до того часу ми будемо мати цю загрозу. Але реалізація цієї загрози може бути різною. Один зі сценаріїв говорить про те, що найжахливішою була перша хвиля епідемії, вона найбільша, а потім будуть хвильки, які будуть повторюватися через 3-4 місці. І так буде тривати 1,5-2 роки, поки ми не здобудемо імунітету. Це найпростіший і найкращий сценарій, оскільки хвильки будуть маленькими, система більш-менш підготовлена, лікарі навчилися діагностувати та лікувати, суспільство теж звикає. Другий сценарій говорить про те, що найтяжчою буде друга хвиля. Так перебігає грип, тоді перша хвиля є високою, потім іде спад, а друга хвиля у півтори-два рази вища. Спрогнозувати, чи в Україні друга хвиля буде саме такою, важко. Третій сценарій передбачає, що кожна наступна хвиля буде такою ж, як і попередня. Котрий саме сценарій спрацює в Україні, залежить від декількох чинників. Перший чинник – погода, а саме, якою буде зима. Зазвичай у нас приблизно з 10-х чисел жовтня починається підйом респіраторних захворювань. Так відбувається не тому, що віруси люблять холод, а тому що люди починають ховатися, ми більше часу перебуваємо в закритих приміщеннях, менше провітрюємо приміщення, тісніше спілкуємося один з одним, і у вірусів є більше можливості проконтактувати зі здоровими людьми. Через це можна очікувати, що з другої половини жовтня, особливо якщо буде різке похолодання і стрімка зима, тоді друга хвиля може бути великою.
Наступне питання ресурсів системи охорони здоров’я як фінансових, так і людських. Є поняття втоми, вона є не тільки у суспільства, але і в медиків. Зараз вона сильно наростає, адже ніхто не був готовий до такого марафону. Тому якщо до вересня-жовтня не буде вжито заходів щодо додаткової мотивації чи допомоги, ми будемо бачити велике вигорання у медиків. Внаслідок чого, люди можуть або звільнятися з роботи, або влаштовувати певні заходи з метою привернути увагу до себе. При цьому ми маємо дефіцит ресурсів, це наслідок популізму. Було заявлено, що будуть виплати, підняття заробітної плати, додаткові кошти. З того, що я знаю, спілкуючись з людьми з різних областей, а області не продукують гроші, вони мають їх взяти десь у бюджеті, тому вони вийняли ті кошти, які були передбачені на листопад-грудень, використавши їх у березні-квітні. Отже в листопаді-грудні в бюджеті може просто не бути ресурсів, які йдуть, зокрема, на комунальні виплати та харчування хворих. І після проведення місцевих виборів може бути критична ситуація. Третій фактор, котрий впливає на ситуацію, вірус змінюється, він мутує. На самому початку фіксували по 5 мутацій на тиждень. Це дуже багато. Навіть були дослідження, умовно кажучи, що китайський прототип і італійський прототип – це два види вірусу. Ми не знаємо, що відбудеться в Україні. Зараз, на щастя, частота мутацій зменшилася, це може бути, як позитивно, бо вірус може бути слабшим, проте може бути і негативний наслідок, коли вірус може бути сильнішим. Тому потрібно секвенувати вірус, вивчати його, де відбуваються мутації. Ми цього не робимо.
2 липня при Міністерстві охорони здоров’я України створено Медичну раду. До її складу увійшли провідні спеціалісти країни в різних напрямах медицини. Мета і головна функція Медичної ради – консультація з приводу впровадження та реструктуризації медичної системи України, використання медичних технологій та організація наукових досліджень.
– Чи потрібна Україні і медичній системі Медична рада, яка створена у липні цього року, і чи була необхідність «коригування» тої медичної реформи, яку розробила команда Супрун?
– Це хороше, але філософське запитання. У будь-якому разі рішення, які приймаються, їх потрібно з кимось обговорювати, проводити консультації. За часів роботи у МОЗ Уляни Супрун також була група, яка обговорювала ті чи інші підходи, а також оцінювала стратегії. Таким чином відбувається тестування певних ідей. Тому загалом така група потрібна, ми можемо називати її як завгодно, Медична рада, консультаційна група, координаційна рада тощо. Це правильна ідея. Її композиція, з кого вона складається, оце, на мою думку, основне запитання, а також, які її функції. Якщо ми говоримо, що це буде тестування, як будуть впливати певні заходи на медицину у майбутньому, то зараз функції залишилися приблизно ті ж самі. Тобто вони повинні оцінювати пропозиції, або надавати свої пропозиції до МОЗ щодо певних заходів, які пропонуються відомством. Що негативного я бачу? Вся українська пострадянська медицина базувалася на тому, що концентрація ресурсів відбувалася на найвищому рівні. Тобто всі вважають, що у Києві або у Львові лікують краще, ніж у Василькові чи іншому містечку. І це проблема. Бо більшість вважає, що якщо апендицит оперує професор, то йому треба доплачувати за це більше. Ні. Професор має займатися тими речами, які є нестандартними, а апендицит мають однаково лікувати та оплачувати за це лікарям незалежно від міста та регіону. Тому в чому я бачу проблему цієї ради? До її складу увійшли виключно високоспеціалізовані фахівці. Я не бачу там представників районних лікарень. Я не впевнений, що якщо там будуть сидіти спеціалісти з провідних інститутів Києва, то вони зможуть усвідомити, які проблеми виникають на рівні інших лікарень. Але це буде зручна картинка, бо через раду можна буде, з одного боку, проводити непопулярні рішення, а з іншого боку, посилатися на рішення ради. Тому я думаю, що це буде чинник, який гальмуватиме ситуацію. Я бачу проблему в тому, що нинішня композиція Медичної ради зацементує ситуацію так як вона є, а будь-які речі, які будуть пропонуватися, будуть натикатися на спротив. Основне питання буде полягати в тому, щоб задовільнити потреба цього прошарку найвищих.
Як зазначається у публікації від 19 червня на Урядовому порталі, керівництво МОЗ доповнить другий етап медичної реформи, який стартував 1 квітня, низкою заходів, що покликані не допустити звільнення медиків та закриття лікарень, а також забезпечити українців якісною медициною.
– Як, на Ваш погляд, наразі рухається медична реформа, і чи є державна політика в охороні здоров’я на наступні 5 років, на якій ви наголошували, коли пішли з посади генерального директора ЦГЗ?
– Я би хотів нагадати те, що казала і Уляна Супрун, і Павло Ковтонюк, що реформа, яка впроваджувалася, не була придумана їх командою, це була реформа, яка була у 2014-му році запропонована стратегічною дорадчою групою, куди входили різні фахівці. Частина з них зараз критикує реформу, частина підтримує. Проте це була стратегія, вона була опублікована і передбачена до 2021 року. Ми підходимо до кінця цього періоду. Що далі? Можливо це завдання покладається саме на цю Медичну рада, що вона створить стратегію на 5 років. Ми повинні розуміти, що наразі є реформована первинна ланка, сяк-так, але вона реформована. Ми бачимо, що є спротив на вторинній ланці. Я думаю, що це зрушиться, але буде спротив на спеціалізованій допомозі. При цьому грошей не вистачає. За цей час у нас збільшилася кількість трансплантацій, з’явилися нові технології з заміни суглобів. Світ рухається. Тепер в кожній області методом ПЛР діагностують вірус. І це має лягати в основу нової стратегії. Усе це потребуватиме коштів. Тому треба вести переговори з Міністерством економіки (Міністерством розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства, – ред.) та Міністерством фінансів, щоб усе це забезпечити. По-друге, на жаль, у нас дешева робоча сила, яка стає привабливою для так званого медичного туризму. Наприклад, Туреччина за рахунок медичного туризму отримала 200 мільярдів доларів інвестицій. І там зараз медицина на такому рівні, що туди їде лікуватися половина Європи. А ми будемо використовувати цей механізм чи ні? Крім того, у нас є потужна фармацевтична промисловість, як би її не сварили. На жаль, її не було враховано інтенсивно у попередній стратегії у силу різних обставин, але це треба враховувати. Тому стратегія потрібна, але що я бачу зараз? Я бачу, що є бажання сподобатися, щоб була гарна картинка, не залежно від того, що відбувається за фасадом. Натомість реформа системи охорони здоров’я у всьому світі – складна, важка, неприємна річ, тут сподобатися не вийде. Тому це найбільша проблема нинішньої команди. Треба перестати хотіти подобатися, а робити справи, які принесуть результат не завтра, а через кілька років.
Читайте також: МОЗ збільшить кількість тестувань на COVID-19 у 2 рази.
Подписывайтесь на telegram-канал journalist.today
