З 22 по 26 травня в Києві на території Мистецького Арсеналу пройшов IX Міжнародний фестиваль «Книжковий Арсенал». Ветеранський намет, поставлений прямо посеред подвір’я, де продавали військову літературу, створив неабиякий ажіотаж серед відвідувачів. Кореспондентка «Журналіста» Ярослава Матвєєнко взяла інтерв’ю в учасників цього непересічного проекту.
Олена Лавренко мешкає у прифронтовому Бахмуті, з 2014 по 2017 рік як волонтер опікувалася пораненими військовими. З 2017 року Олена перейшла на плетіння маскувальних сіток (кікімор), та завжди напоготові повернутися до роботи в шпиталі. Її книга «Мій фронт» – це прониклива розповідь очевидця подій, людей, того, що для більшості залишається буденним звітом по новинах. Шпиталь, де була волонтером Олена, і досі першим приймає поранених з передової.
Олено, розкажіть про себе.
Я не професійний медик, але чотири рази проходила курси з тактичної медицини. Спочатку побачене в лікарні мене шокувало, та розслаблятися не було коли, потрібно було швидко включатися в роботу, тому було не так страшно. Для цивільної було багато незрозумілих моментів, та після проходження перших курсів тактичної медицини в кінці лютого 2015 року, стала більш впевненою, стала розуміти для чого потрібні ті, чи інші дії. Я могла пояснити пораненому, наприклад, для чого йому ті трубки, що вони полегшать його стан, а не навпаки.
В цивільному житті на той момент я не працювала, тому могла приділити більше уваги пораненим. До війни я працювала в фінансовій сфері, займалася кредитами.
Коли почалася війна, я розуміла, що це надовго , а після Іловайська мені стало зрозумілим, що це дуже надовго. Щось потрібно було робити, і я згадала стрічку «Віднесені вітром», як Скарлет та Мелані ходили чергувати в шпиталь. Бабуся мого чоловіка допомагала у якості медсестри під час війни, хоча медичної освіти в неї не було. Тому я вирішила піти в лікарню. Після того, як вперше туди потрапила, піти звідти я вже не могла, розуміла, що моя допомога та підтримка потрібні майже цілодобово. Ще був психологічний момент, коли хлопці потрапляли до шпиталю в 2014 році, вони не розуміли, з ким спілкуються, боялися говорити, тому що думали, що люди будуть негативно налаштовані до них. Разом з іншими волонтерками ми показували їм, що вони серед своїх, що тут ворогів немає, а весь найменший негатив відразу ж припинявся.
Як з’явилася ідея книжки?
Я зрозуміла, що живу в історичний момент, і багато з того, що бачать волонтери ближче до фронту, не бачать інші люди. Тож я вирішила все це записувати. Коли таких унікальних нотаток назбиралось чимало, я подумала, що люди можуть подивитися на те, як це було, моїми очима. В дитинстві я часто цікавилася, як жили мої рідні під час війни. Щоб не було таких питань, про це потрібно писати. Люди мають дізнатися, як було насправді, і ніхто крім очевидців краще про це не розкаже, тому я вирішила видати книгу.
Поділіться дитячими літературними спогадами. Що читаєте, читали? Улюблені книжки та автори, герої?
Читала твори зі шкільної програми. Читала і читаю або те, що потрібно, або те, що цікаво. Остання прочитана книга «Плач перепела» Євгена Шморгуна. Цікаво було читати, як людей примусово відправляли на роботи до шахт на Донбасі, вони одружувалися, створювали родини. І таким чином залишались у нас, в Східній Україні. Мені це було цікаво, я не знала, що на наші донбаські шахти людей забирали примусово. Як дитина Радянського Союзу, я думала, що люди просто приїжджали на заробітки.
Про що Ваша книга?
Це біль. Я хотіла показати, що таке наслідки війни, яка ціна нашої вранішньої кави. Мало хто про це замислюється. Жителі Донбасу потрапляють в жахливі умови, їх домівки руйнують, вони змушені переселятися. Насправді це страшно. Я хотіла би, щоб люди берегли свободу, були вдячні нашим хлопцям за те, що вони виконують свою роботу на фронті.
Яку книгу колег порадите почитати? Яка їх книга вразила?
З військової літератури про російсько-українську війну я не читала нічого. Мені боляче, я поки написала та вичитала свої тексти, завжди плакала, згадуючи все. Мені важко читати таку літературу.
Чи була б ця книга, якби не війна?
Ні. Не вважаю себе письменницею. Я більш творча людина у тому сенсі, що займаюсь хенд-мейд, роблю ляльки-мотанки. Навіть в юності та дитинстві не було думок або мрій написати книгу.
Багато матеріалу не ввійшло у книгу?
В мене в книзі 50 історій, з яких деякі я описую як будні. Так і назвала «Будні волонтера». Іноді я не могла згадати дату події,щоб записати. Це означало, що тиждень був дуже напруженим, і в мене в голові одна історія накладалася на іншу. Я не розуміла, коли та чи інша подія відбувалась. І тоді я записувала як спогади. Крім того, в книжці є мої фотографії та мого чоловіка, який на війні був старшиною медичної роти.
Про що була б книга, якби не війна?
Напевно, тема книги була б пов’язана з моєю творчою діяльністю, про ляльки-мотанки.
Що у Вас змінилося у внутрішньому світогляді після написання та видання книги?
Напевно, я стала більше розумітися в людях. Війна все оголює, видно хто є хто, хто гарна щира людина, а хто ні. До війни ти цього не помічаєш, бо не стикаєшся з такими умовами. Я перестала боятися смерті.
З написанням книги чи змінилися Ви як читач?
Коли я писала свою книгу українською мовою, стикнулася з тим, що деякі моменти мені були не зрозумілими, я шукала варіанти, як перефразувати текст. Тому читала україномовні книжки не про війну. Наприклад, книги Мирослава Дочинця. Це мені допомогло. Я знайшла відповіді на свої запитання, як мені краще написати.
Який відгук читача найбільше запам’ятався, зворушив?
Здивував один відгук від жіночки, яка була тещею лікаря-травматолога, який у нас в Бахмуті оперував військових. Вона подякувала за те, що вона іншими очима подивилася на роботу свого зятя. Як я розумію, вона стала більше поважати його працю. І це дуже добре.
Чи плануєте наступну книгу?
Немає таких планів. Але є мета надрукувати ще один наклад «Мій фронт», якщо вдасться виручити гроші з продажу цих 200 екземплярів. Це дуже дороге задоволення та кропітка праця. Це як дитину народжувати. Дай Боже, щоб я більше не писала на цю тему, бо це дуже важко.
Як би Ви поставилися до екранізації вашої книги?
Я дуже хочу,щоб за мотивами мого щоденника був знятий фiльм. Саме фiльм, не серiал. Це моя мрiя. Цей фiльм нiкого не залишить байдужим.
Що читаєте або читали молодшому поколінню: дітям, похресникам, небожам
Завжди сину читала казки Олександра Пушкiна, Амадея Гофмана, Крістіана Андерсена, Редьярда Кiплiнга.
Хто Ваш найбільший критик?
Мій чоловік.
Лейтмотив цього проекту феномен ветеранської української літератури – у чому він для Вас?
В тому, що нам, волонтерам і хлопцям, які пройшли війну, дали можливість писати. Немає заборони, цензури. Ми маємо цінувати те, що маємо змогу говорити про це. Дай Боже, щоб і надалі ніхто нічого не забороняв і люди писали далі правду про війну.
Фото Ярослава Матвєєнко
Серію інтерв’ю з учасниками проекту #ВетНамет читайте за посиланням
Подписывайтесь на telegram-канал journalist.today
