Микола Миколаєв: Моя книга – це щоденник афганця, який воював на Донбасі

227
фото Ярослава Матвєєнко

З 22 по 26 травня в Києві на території Мистецького Арсеналу пройшов IX Міжнародний фестиваль «Книжковий Арсенал». Ветеранський намет, поставлений прямо посеред подвір’я, де продавали військову літературу, створив неабиякий ажіотаж серед відвідувачів. Кореспондентка «Журналіста» Ярослава Матвєєнко взяла інтерв’ю в учасників цього непересічного проекту.

«Щоденник непрофесійного військового» професійного графічного дизайнера Миколи Миколаєва – одна з новинок ветеранської літератури. Микола видав друком свій власний щоденник, написаний під час проходження служби в 14-й окремій механізованій бригаді (14 ОМБр): події 2014-2015 рр. біля населених пунктів Гнутове і Мар’їнка.

Поділіться дитячими літературними спогадами.  Що читаєте, читали? Улюблені книжки та автори, герої?

Всі ми родом з дитинства і це правда. З книжками я познайомився ще в ранньому віці, так як мій батько дуже читаюча людина. У нас була чудова бібліотека. Читав згідно свого віку. Звичайно ж твори Дюма, Конан Дойл, вся детективна серія, яку збирав батько. Мій улюблений автор – письменник фантаст Олександр Бєляєв. Читав багато публіцистики та військової літератури. Для мене книга – це потужна річ з самого дитинства. Любов та бажання до написання текстів мені прищепили ще у школі. Писати не просто те, що хочуть чути, а виражати свої власні думки таким чином, щоб це було цікавим не тільки мені, а ще комусь.

«Письменницька» діяльність, якщо можна так сказати, почалася ще під час строкової служби в Афганістані. Коли їхав служити, зустрічався з дівчиною. Тоді гаджетів не було, тож єдиним способом спілкування залишалося листування.  Ми домовилися, щоб менше сумувати одне за одним, писати щодня, коли буде вільний час. Розповідав про те, що відбувається, про що я думаю. Відправляли листи вже при нагоді. Таким чином був написаний, можна сказати, цілий щоденник про мою строкову службу в Афганістані. Це увійшло у звичку, я почав записувати для себе, щоб зрозуміти, що відбувається, і не забути якісь яскраві моменти. Тому щоденники я писав майже завжди. Коли сталася така трагічна подія, як війна, я продовжував записувати. Наразі мені вдалося його надрукувати.

Безпосередньо зараз читаю літературу побратимів, яку набрав. А до Львівського форуму (прим. ред. – йдеться про Перший всеукраїнський форум військових письменників)  читав Івана Огієнка «Забута правда» (прим. ред. – Митрополит Іларіон (світське ім’я Іван Іванович Огієнко; 2 січня 1882, Брусилів – 29 березня 1972, Вінніпег, Манітоба, Канада). Це публіцистика про українську мову, про те, як вона популяризувалася ще за часів Російської імперії і аж до Радянських часів.

Чому назва «Щоденник Непрофесійного військового»?

Тому що я не  є професійним, кадровим військовим. Таких, як я, військові називають «піджаки», тобто ті, що не прослужили по кар’єрній драбині від училища до якогось звання. Я мав звання старшого лейтенанта і коли сталася нагода, мене призвали до війська. Я прийняв взвод, потім роту, звільнився у званні капітана. Тому непрофесійний.  

Думок або мрій стати письменником в мене не було, просто мені це було цікаво. Писав багато оповідань та віршів, писав російською мовою. Розмовляти і писати українською я почав вже після Майдану. Для себе я вирішив, що я «трофейною» мовою спілкуватися більше не буду.

Тобто шансу побачити те, що ви написали раніше «трофейною» мовою, немає?

Я, скоріш за все, перекладу, оскільки були доволі цікаві  оповідання і вірші.

А видати листування не думали?

Коли я повернувся, ми зрозуміли, що в нас нічого не вийде. Тож на емоціях якось було не до таких думок. Про листи я згадав досить пізно, я не впевнений, що вони збереглися.

Про що Ваша книга?

Щоденник афганця, який воював на Донбасі.

Яку книгу колег порадите почитати? Яка їх книга вразила?

«Життя після 16.30» Олександра Терещенка: мене вразила ця книга і ця людина. Під час Львівського форуму ми жили в одній кімнаті. Я справді пишаюсь нашим знайомством. Це дуже мужня людина, яка не шукає ворогів ззовні, вона бореться з тими, що всередині. І вона їх перемагає.

Чи була б ця книга, якби не війна?

Такої не було б, була б інша.

Про що була б книга, якби не війна?

Всі книжки написані про любов. Якщо хтось каже, що ні, то це неправда. Моя книжка теж про любов, про любов до Батьківщини, до побратимів. Всі книжки про любов, тому була б про любов.  

Що у Вас змінилося у внутрішньому світогляді після написання та видання книги?

Мій особистий світогляд змінився не зараз, а десь в 2011-12, коли я брав участь в оформленні Музею Голодомору.  Мені до рук потрапило багато документів, переписки, нормативних актів, наказів, телеграм щодо Голодомору. Ще потрапила до рук чудова книга «Хроніка невідомої війни 1918-1931рр». Для мене особисто цей період був певною історичною прогалиною. Коли я все прочитав, то зрозумів, що тоді відбулася просто революція свідомості. Мені ще в 2011 році снилося, що ми воюємо з Росією. Тому для мене те, що сталося, не було здивуванням, рано чи пізно це мало статися. Зараз революції не сталося, просто став більш усвідомленим та впевненим.

Ваша книга оформлена графічними малюнками, розкажіть про це.

Оскільки я професійно займаюсь графічним дизайном, для мене було логічно оформити свою книгу своїми власними творчими силами. В мене є певна кількість фотографій. Ілюстрації я робив, перемальовуючи фотографії олівцем. Дуже хотів, щоб це були саме чорно-білі зображення. Я бачив саме так.

З написанням книги чи змінились ви як читач?

Взагалі я професійно займаюсь графічним дизайном. Коли я тільки починав, я дивився по-іншому на бігборди та афіші з точки зору вже не споживача, а с точки зору виконавця.  Сказати, що я став дивитися на літературу з точки зору виконавця, не зовсім правильно. Писав я завжди і мені було цікаво, як пишуть інші. Щиро радію, коли люди пишуть гарною мовою. Часто військові, які пишуть, використовують ненормативну лексику, як і у житті. Я не критикую, та вважаю, що українська мова достатньо багатогранна, щоб виразити будь-яку емоцію, не використовуючи тюркських, в мене такої лексики немає. Вважаю, що гарно побудоване речення українською мовою може перевершити кілька матерних слів і все буде чудово.

Який відгук читача найбільше запам’ятався, зворушив?

Завжди абсолютно всі відгуки читачів про письменників позитивні. Відгуків критиків я не мав, а відгуків читачів багато. Найбільш приємним був від бійця мого взводу, він один з найперших прочитав. Дякував, навіть зізнався, що плакав часом,  бо деякі речі просто забув: що капав дощ, коли ми виїжджали, що спів солов’я заважав нам спати, а ми світили в нього ліхтариком. 

Багато матеріалу не ввійшло у книгу? Чи плануєте наступну книгу?

Є багато матеріалу на наступні книжки. Це, можна сказати, неповна версія, багато про що я не писав з етичних причин, які пов’язані з особистим життям моїх хлопців, з якими я служив. Чи буду писати далі? Не знаю. На все час і воля Божа, як-то кажуть. Можливо. Матеріалу не увійшло багато.

Лейтмотив цього проекту феномен ветеранської української літератури – у  чому він для Вас?

З прочитаних мною ветеранських книжок я їх поділяю на дві категорії:  художньо-оформлені твори і більш документальні. Щоденники, мемуари – це, на мій погляд, література не для широкого загалу. Але для професійних письменників це гарний матеріал для створення образів, сюжетів, для дійсно художніх творів, які зацікавлять вже широкий загал. Таким чином ми і збережемо історію, і долучимо людей до цієї реальності.

Фото Ярослава Матвєєнко

Серію інтерв’ю з учасниками проекту #ВетНамет читайте за посиланням

Подписывайтесь на telegram-канал journalist.today